Глава 16. Сон

Лежачи у ліжку, Софія нарешті змогла позбутися тривожних думок. Вона просто відпочивала, обійнявши подушку. Дівчині здавалося, що хвиля сну лагідно заколисує її, змиваючи з тіла втому, проникаючи у свідомість лагідною чистотою і спокоєм.

На якусь мить Софія розплющила очі. Срібна цятка зірки, що сяяла над вікном, тепер здавалась ще яскравішою. А за мить почала збільшуватися! Софія вже й не здивувалася тому, як від зорі до неї полинув потік світла. Дуже швидко він досяг вікна та пройшов крізь скло, розчинивши його. А потім нестримна хвиля враз заповнила всю кімнату морем казкового сяйва.

- Я вже знаходжуся у своєму сні, - усвідомила Софія. - Тут немає неможливого, - згадала вона і зіскочила з ліжка у сяйво, немов у лагідну теплу воду. 

Софія пішла до вікна, оповита світлом. За кілька кроків дівчина помітила, що все, що вона бачила в кімнаті, навіть стіни, почало злегка коливатись. Немов було відображенням у воді, яке стривожив вітер.

Та у наступну мить світло почало згасати, швидко розсіюючись. А його місце у просторі став поглинати в’язкий морок. Дівчина відчувала його, немов болото, яке заважає рухатися, намагається зупинити, затягти у свої тенета. Здавалося, що навіть повітря стало задушливим, просякнутим чимось лихим. 

Раптом Софія помітила, що вона тепер знаходиться у дивному місці. Це була довга темна кімната. Добре, що хоч з маленького заґратованого віконця під стелею ледь-ледь пробивалося сяйво зорі. 

- Якийсь чудернацький сон. Чого я тут? І де я? - запитувала себе Софія.

Вона помітила, що не відчувала страху чи тривоги. Всередині була тиша та очікування відповіді.

Тим часом очі призвичаїлись до темряви. У слабкому світлі, що пропускало те маленьке віконце, Софія раптом помітила, що не одна. Вздовж стіни стояли кушетки. І найближча з них була не порожня. На ній хтось спав. 

Підкорюючись дивному внутрішньому пориву, дівчина навшпиньки почала підходити ближче. З ким же вона опинилась серед цього задушливого мороку?

Та відчувши, як забилось її серце, вона вже знала відповідь… Підійшовши, дівчина сіла на краєчок ліжка. 

- Я так сумувала за ним, так прагнула побачитись! Не дивно, що Артур наснився мені, - подумала дівчина.

Так! Це був Артур! Вона побачила бліде змучене обличчя із синцями, подертий брудний одяг. І серце дівчини стиснулося. 

Вочевидь сон хлопця був тривожним. Здавалося, Артур не спить, а марить у гарячці. Юнак нерозбірливо говорив і метався у якомусь кошмарі. Дівчина відчула, що навкруги Артура темрява стала немов би густішою. Ця темрява оповила ліжко і тиснула на хлопця звідусіль. 

Софія усвідомлювала, що опинилась тут саме тепер недаремно.

- Що ж робити?!

Відповідь прийшла раптовою впевненістю:

- Найперше, що потрібно зробити - це розсіяти темряву навколо Артура. Інакше він мене навіть не помітить крізь той морок, що обступив його, - зрозуміла дівчина. - Але як? Де поділося світло, що було навколо? Не пропало ж воно безслідно?! 

Її питання були спрямовані кудись вглибину неї самої. Тож і відповідь прийшла звідти.

- Це мій сон. Все у мені. І світло, і темрява - це все я. Важливий мій намір.

Софія подивилася на свої руки: вони стали світитися у темряві. І її волосся, і її одяг випромінювали легке світло. Дівчина сіла ближче до Артура і взяла його за руку. Вона почала згадувати, як вони йшли вздовж моря, як сиділи на верхівці гори. Відчула знову піднесеність почуттів їхнього поцілунку. І раптом серце Софії ніби розширилося у грудях, і тепле світло полинуло з нього назовні. До неї прийшла впевненість: тепер темрява навколо безсила. 

Коли дівчина розплющила очі, Артур вже не спав. Він дивився на неї. 

- Ти вся світишся, - кволо промовив він, немов продовжував тихо марити. 

- Та ні. Це тобі сниться, - лагідно посміхнулася йому Софія і ніжно провела долонею по його чолу і скроні. 

- Сниться?! - тривожно перепитав Артур і притиснув її руку до себе.

Як Софія тепер прагнула все своє тепло, ніжність, внутрішню силу передати йому через цей дотик.

- Авжеж! Але що трапилося? Чому ти тут? І що це за темне місце, схоже на в’язницю? - запитала вона хлопця. 

Раптом Артур відсторонив її руку і рвучко сів на ліжку.

- Тобі тут не місце. Архіпелаг Підкова Демона, немов гак, що поневолює і впинається в кожного, хто поткнеться сюди. Тепер я це знаю. І не торкайся мене більше. Чуєш?! - тепер він дивився на неї холодно і відсторонено.

Але Софія відчула, що серце Артура говорило протилежне словам. Воно просило про допомогу і в ньому звучало: “Не йди!”

- Невже ти гадаєш, що я отак просто покину тебе? Скажи, що трапилось?! Я можу допомогти?

- Що трапилось?! Гаразд, я розповім. І тоді ти підеш назавжди. Адже і сама дивитись у мій бік не схочеш. Тобі буде огидна навіть думка про мене.

Софія мовчки глянула на нього, намагаючись хоч щось зрозуміти.

- Я злочинець! Мерзотник! Я зганьбив честь лицаря! Зрадив довіру свого учителя. Обманув і інших, і себе самого..

Він різко встав з ліжка. І раптом від легкого запаморочення трохи хитнувся. Софія кинулася до нього. Та, випроставшись, Артур відсторонив її рукою. А потім відійшов до стіни та став до дівчини спиною.

В цей час Софія помітила, як темрява, яка до того ніби відступила від нього, знову починає наближатися й огортати його з усіх сторін.

- Припини! - вигукнула вона. - Невже ти не відчуваєш, не бачиш, що лихій силі, яка обступила тебе, лише цього й треба?!

Артур обернувся до неї, глянувши з холодним подивом:

- Чого ж їй треба?

- Можливо, того, що ти коїш тепер?! Щоб ненавидів сам себе, відштовхував тих, для кого ти близький. Адже тоді ти станеш легкою здобиччю тієї пітьми.

- Ти ще не зрозуміла? Я уже став її здобиччю. 

Артур на мить замовк, немов йому потрібно було перевести подих. А потім додав: