Глава 15. Темна сторона

Темрява обступала Артура з усіх боків. Він стояв посеред нескінченної порожнечі, не в змозі осягнути навколишній простір.

- Де я опинився цього разу? І як я сюди потрапив? - здивовано подумав хлопець.

Тиша навколо могла б бути заспокійливою, якби не щемливе відчуття небезпеки.

- Я тут один, чи порожнеча є лише примарною завісою?

Несподівано темне небуття висвітлили багряні сполохи. Щось швидко наближалося, запалюючи смугу ілюзорного горизонту.

Аж раптом з темряви з'явилися вогняні щупальця та ​​кинулися до хлопця. Їх було не менше двох десятків! А за ними розгорялися нові спалахи! Щупальця хижо звивались і готові були вчепитися в беззахисну постать принца з усіх боків!

Артур відчув не страх, а відчуженість. Йому нема куди бігти. Тому залишається лише прийняти бій, якого не можна уникнути.

Ляснувши себе по боці, Артур звичним рухом ухопився за руків'я меча. Висмикнувши його з піхов, принц прийняв бойову стійку.

Ще мить - і меч відбив удар найближчого примарного щупальця. Ухилившись від атаки другого щупальця, Артур розсік третє. Меч впевнено лежав у руці та не поступався багряним відросткам у швидкості.

Все більше щупалець намагалися дотягнутися та схопити хлопця. Але принц то відступав і ухилявся, то різким випадом контратакував. Кожне успішне влучення висікало полум'яні іскри, а відсічені шматки щупалець зникали у спалахах вогню.

У ході бою Артур усвідомив, що він одягнений в шкіряну броню. Поступово вона набувала фіолетового сяйва, ніби накопичуючи захисну силу. Нарешті по її поверхні пробіг відблиск, окреслюючи форми броні немов грані кристала.

- Напевно, це допомога Кріса, - подумав Артур, відчуваючи приплив наснаги.

Хлопець діяв швидко та впевнено, наче на іспиті у фехтувальному залі. Випад! Зміна позиції! Випад! Захисна стійка. Випад! Перекат та атака знизу. Вогняні щупальця вилися навколо, але жодне не було здатне завдати вирішального удару.

Весь цей час, поки тривав танець клинка та полум'я, Артур відчував, що за ним хтось пильно спостерігає. Той, хто стоїть над сутичкою.

Тим часом атаки щупалець прискорювалися. Тепер вони почали нападати одночасно з різних боків. Хлопець ледве встигав ухилитися від вогняних батогів. І лише посилена сяйвом броня рятувала його від граду ударів.

Тоді Артур використав свій останній аргумент. Він зосередив внутрішню енергію в центрі грудей, а потім направив потік сили в руку і далі в меч. Енергія плавно потекла із зап'ястя в руків'я меча і крізь метал досягла краю леза. Меч завібрував, коли з його вістря вирвався фіолетовий енергетичний промінь.

Артур почав шматувати щупальця променем, не шкодуючи енергії. Від такого натиску простір навколо нього миттєво огорнувся іскрами та бризками полум'я від відсічених відростків. Запас енергії не був нескінченним, але зараз принц про це не думав. Він крутився на місці, рубав лезом і жалив променем, наче перетворившись на фіолетовий вихор.

Артур так захопився, що навіть не одразу помітив, що щупальця відступили. Лише коли довкола настала повна темрява, він зупинився, важко дихаючи.

- Бачив би вчитель Алессіо, як я тепер рухаюся з мечем, - подумав Артур. - Це було складніше, ніж будь-який іспит.

Всупереч безмовності навколишньої порожнечі, почуття небезпеки все одно не залишало хлопця. Погляд невідомого спостерігача свердлив потилицю, змушуючи чекати на новий підступний напад.

Однак повною несподіванкою для Артура стала поява добре освітленої постаті, в якій принц впізнав Алессіо, наставника школи лицарів Мейолли.

Артур витер піт з чола, намагаючись подолати свій подив.

- Вітаю, вчителю, - вклонився хлопець, наче нічого не сталося.

- Вітаю, Артуре, - відповів Алессіо, уважно розглядаючи принца. - Нарешті ти знайшовся. Де ти пропадав?

- Вирушив у мандрівку. Батько, напевно, розлютився?

- Це ще м'яко сказано. А що за мандрівка? І з якою метою?

- Просто хотів побачити інші острови.

- Ось як.. - Алессіо суворо глянув у вічі принцу і вибагливо промовив: - Чи не хочеш дещо мені сказати, Артуре?

Хлопець чудово знав цей тон, який зазвичай передував прочуханці за якусь провину.

- Що саме? - зніяковів Артур, не знаючи, на чому його підловив учитель цього разу. - Я був дуже обережним.

- Ось знову твоя гординя. Ти сам не помітив, як думки, що не личать лицарю, завели тебе в пастку.

- Вибачте, учителю. Про що ви кажете?

- Всі твої помисли написані в тебе на обличчі. Думаєш обдурити мене?

- Ні, я не..

- Досить заперечувати. Твоє прагнення махлювати, замість того, щоб вчитися, неможливо приховати!

Погляд наставника ніби пронизував Артура наскрізь. Хлопець почервонів від сорому. Адже вчитель повторив ті самі слова, якими принцу дорікав його власний голос сумління.

- Сподівався, що ніхто не дізнається? - гнівно насупив брови Алессіо.

- Вибачте, учителю. Я просто хотів трохи прискорити собі набуття досвіду, - опустив очі Артур. - Лише бажав якнайшвидше отримати доступ до потужних лицарських навичок.

- Вважаєш, що шахрайство прокладе дорогу до майстерності?

- Ні! Я розумію, що треба навчатися довгі роки. Але чим раніше я почну практикувати, тим краще засвою..

- Хочеш перестрибнути одразу через кілька сходинок? Гадаєш, можна стати майстром, не засвоївши те, що належить знати учневі?

- Я не відмовляюся від занять. Просто шукав те, що допоможе під час навчання.

- Думаєш, якийсь артефакт зробить всю роботу за тебе?

Як завжди, наставник наче бачив Артура наскрізь, ніби читав його найпотаємніші думки.

- Справа не в артефакті, - буркнув хлопець. - Я лише..

- Ах, постривай. Ти напевно хотів зілля. Зробив ковток - і ти вже майстер. Зробив два - і ти вже наставник. Може, відкриєш свою школу? Хоча, з таким підходом тобі личить хіба що відкрити двері до корчми!

Артур ледве наважувався підняти погляд на наставника. Від сорому хлопець ладен був провалитися на місці.