Глава 11. Катівня

Місце, в яке тюремники притягли Артура, було яскраво освітлене. Це відчувалося навіть крізь мішок на голові. Але водночас тут панувало важке вологе повітря із запахом вогкості, гнилі та людського поту.

Принца підняли та кинули на рівну холодну поверхню. Що це - стіл чи кам'яна плита? Хлопець відчув, що з нього зняли кайданки й тепер його руки та ноги прив'язують мотузками до чогось.

Раптом з голови Артура так різко зірвали мішок, що в нього аж зарябіло в очах. Він не міг збагнути - це від яскравого світла, чи від запаморочення? Перед юнаком усе розпливалося, немов він був неспроможний зосередити свій погляд.

- Що ж, подивимося, що за метелик прилетів до нас на вогник, - пролунав той самий владний голос, який принц уже чув раніше через двері камери.

Світло закрила якась тінь, наче хтось схилився над хлопцем.

- Стривайте, а що це за слід у нього на скроні? Хто з вас, бовдурів, загатив йому іскрою в голову? - погрозливо вигукнув той самий голос. - Як я зазирну йому в пам'ять, якщо у нього в макітрі тепер все перемішалося? А якби він здох, не встигнувши нічого розповісти?!

- Пробачте, погарячкував, - винувато відповів якийсь чоловічий голос. - Трохи перестарався.

- Якщо через те, що ти підсмажив йому мозок, я нічого не дізнаюся - тоді ти сам опинишся на його місці!

- Прошу пробачити їх, - зніяковіло сказав хтось басом. - Хлопці розлютилися, що цей пройдисвіт встиг вжарити своїм мечем двох наших.

- Так, це непроста пташка, - задумливо промовив ватажок тюремників. - Авантюрист, який сам знайшов сюди дорогу. Та ще й маючи при собі меч лицарів Мейолли!

- Це шпигун мейольців?

- Навряд. Ті дурні не бачать далі свого носа. Але це без сумніву дуже спритний малий. Можливо, він нам ще знадобиться. Ану, приведіть його до тями!

Хтось заходився ляскати Артура по щоках. Потім його облили холодною водою.

Цього тюремникам здалося замало, і принцу вилили в рота якусь рідину. Нестерпна спрага змусила його жадібно проковтнути гірке зілля. Хлопець закашлявся, захлинаючись.

Схоже, що зілля подіяло майже миттєво, бо в голові в Артура почало прояснюватись. Та й очі вже трохи звикли до яскравого світла.

Принц побачив над собою аркову стелю кам'яного склепу. Приміщення було освітлене сяйнистими кулями, які явно мали магічну природу. Це виглядало дивно, бо зазвичай у склепі використовують свічки чи смолоскипи.

Зі стелі на ланцюгах звисали якісь моторошного вигляду гаки. Хлопцю навіть думати не хотілося про їхнє призначення.

Артур повернув голову і помітив, що на стінах довкола були розвішані кліщі, тавра та інші знаряддя для тортур. Ці інструменти виглядали так, ніби були призначені для заподіяння максимального болю та страждань.

Тепер принц збагнув, що він прив'язаний до якогось вівтаря. Чи це стіл для катувань?

Повернувши голову в інший бік, Артур побачив, що поряд стоїть сивий чоловік у пурпурній мантії. Від його величної постаті віяло грізною ворожою силою.

- Як тебе звуть, синку? - запитав сивий незнайомець, володар владного голосу.

- Чому я тут? - Артур спробував смикнутися, але в нього було недостатньо сил. - Ви не маєте права!

- Ти не в тому становищі, щоб сперечатися. Відповідай, або будеш покараний, - суворо сказав чоловік.

Артур звернув увагу, що незнайомець був вже немолодою людиною. Він виглядав надто вишукано як для тюремника. Коротка сива борода та елегантна зачіска помітно відрізняли його від кудлатих чоловіків у балахонах. Довга пурпурна мантія з високим коміром була оздоблена золотим мереживом у вигляді таємничих символів. У розрізі мантії було видно білу сорочку з чепурною краваткою. Дорогий одяг і персні на пальцях підкреслювали, що це була можновладна особа.

Незнайомець у мантії повернувся до невеликого столика. Там були розкладені вигнуті ножі, великі голки та ще якісь металеві інструменти. Чоловік неквапливо провів по них рукою, ніби вибираючи відповідний.

- Хто ви такі? - крикнув Артур. - Я вам нічого не скажу!

- Скажеш. І якщо зробиш це досить швидко, то уникнеш болю.

Сивий чоловік взяв до рук якийсь інструмент. З одного боку там було зазубрене лезо, а з іншого - гак із загрозливо заточеним кінцем.

- Не витрачатимемо час і перейдемо одразу до справи, - діловито зауважив незнайомець. - Як ти знайшов шлях сюди?

"Хотів би я знати", - подумав Артур. А вголос промовив:

- Це ви скажіть, чому мене тут тримають?!

- Тримають? - здивовано злетіли брови чоловіка. - Ти сам прийшов до нас у дім, тож тепер ти наш дорогий гість.

- Ви з усіма гостями так поводитеся? - спробував смикнути мотузки Артур. Він не зводив очей із блискучого леза інструменту для тортур.

- Тільки з тими, хто приходить із ворожими намірами. Так що скажи, з якою метою прийшов ти, - незнайомець вказав лезом на принца, немов цілив у його серце.

Думки Артура гарячково скакали. “Якщо це не лундмаркські тюремники, то хто? Що їм про мене відомо? Схоже, що нічого, інакше питання були б іншими. Шкода, немає часу, щоб вигадати слушну легенду. Яка історія їх влаштує? Здається, цей кат назвав мене авантюристом.”

Хлопець не встиг придумати щось переконливе, тому видав перше, що спало на думку:

- Я просто мандрівник. Цікавлюся стародавніми легендами, магічним знаряддям, пошуком скарбів.

- Який збіг! Ми теж цікавимося магічним знаряддям, як стародавнім, так і не дуже, - кепкуючи зауважив сивий незнайомець. - І ми також із задоволенням дізналися б щось про скарби. Правильно, хлопці?

Бородаті мужики реготнули. А їхній ватажок продовжив:

- Але нам не подобаються ті, хто настирливо пхає носа в наші справи!

Раптом він різким рухом приклав лезо до горла Артура і грізно запитав:

- Ти з жандармерії?

- Що? - здивувався принц, намагаючись відсунутись. - Ні!