Глава 4. Корабель

Софія піднялась на корабель і показала свій квиток матросу, який зустрічав пасажирів. Це був високий засмаглий широкоплечий чоловік. На ньому була яскрава синя сорочка, чорні штани та високі шкіряні чоботи.

Побачивши квиток першого класу, він поштиво кивнув і провів пасажирку на палубу. Там її зустрів інший матрос, щоб показати Софію каюту.

Але дівчині не терпілося розглянути все на кораблі. Ще б пак! Не щодня їй доводилось подорожувати морем на старовинному судні. Тож швидко оглянувши затишну каюту, Софія піднялась на палубу. Вона пройшлася до капітанського містка і підійшла до борту. На палубі, крім юнги та кількох матросів, нікого не було. Очевидно, всі пасажири ще облаштовувалися у каютах та розбирали речі.

- Можливо, днів шість назад, так само плив морем Артур, думав про те, як врятувати Віолу, - заглибилась у міркування дівчина, стоячи біля борту і дивлячись на чималі хвилі.

Раптом корабель добряче хитнуло і на неї просто налетів юнга, який саме відмивав палубу до блиску, мабуть, після посадки пасажирів. Оговтавшись, він миттю відскочив. Хлопець був лише трохи старшим за Софію. Йому стало вочевидь незручно.

- Пробачте, - буркнув він.

А помітивши меч, спитав:

- Чи багато мейолльців розгулюють із такими мечами?

Юнга покинув свою роботу і з неприхованою заздрістю дивився на меч.

- Не так вже й багато, - сухо відповіла дівчина. - А чого питаєш?

- Та десь тиждень назад плив тут один, точнісінько із таким самим.

У Софії пришвидшено застукотіло серце.

- Із таким самим? Можливо, ти помилився.

Ще раз зиркнувши на меч, юнга сказав:

- Та ні, навіть така сама корона на руків’ї вибита, як у нього.

- І хто ж це був? - схвильовано запитала Софія.

- Хлопець мого віку. Скрізь сунув свого носа, все розглядав, лазив по канатах, навіть на щоглу спробував залізти. От тоді й отримав від нашого капітана прочуханку. Капітан сказав, що якщо навіть у нього є лицарський меч, це не означає, що на кораблі він господар. Тут він простий пасажир, який повинен виконувати правила, як усі. Добре він йому сказав, - юнга аж прицмокнув від задоволення, згадуючи, як їх капітан “присадив” нахабу.

- А як звали того непосидючого пасажира?

- А що я, знайомився з ним? Хіба мені нема що робити, як тому багатенькому вискочці?

Софія більше не стала продовжувати розмову і пішла геть.

- Отже, кінчик від великого клубка потягнув таки нитку за собою, - усвідомила дівчина.

Тим часом пасажири почали виходити з кают і спілкуватись один з одним. Скрізь можна було помітити невеликі групки людей, де дами про щось пожвавлено торохкотіли, а чоловіки розважливо перекидались репліками.

Раптом з капітанського містка на палубу донеслися гучні команди:

- Підняти якір! Віддати швартови! Підняти вітрила!

І за кілька хвилин всі помітили, що корабель вже поволі відпливає від берега. Софія по дитячому зраділа, побачивши, як велетенські білосніжні вітрила напнулися від вітру. В цей час деякі пасажири ще обмінювалися останніми прощальними вигуками із родичами, які проводжали їх на причалі.

Та увагу Софії привертали не вони. Дівчина помітила того самого незнайомця, високого блондина у сірому плащі, який так брутально повівся з Ансельмом. Він тримався осторонь від усіх, і, здавалось, не хотів ні з ким спілкуватись.

У цей момент корабель хитнуло і незнайомець поривчасто простягнув руку, щоб вхопитися за борт. У нього на зап’ясті дівчина помітила дивне татуювання у вигляді язика чорного полум’я. Чоловік швидко поправив рукав, наче не хотів, щоби хтось побачив цей символ.

За пів години всі пасажири першого класу були запрошені на обід у кают-компанію. Перед тим, як спускатися сходами, Софія на мить оглянулася і побачила, що чоловік у сірому плащі залишився на палубі.

Спустившись у кают-компанію, Софія сіла скраєчку і постаралась бути непомітною. Її непокоїла думка: а що, як дами почнуть цікавитися, звідки вона і куди прямує сама? Отож-бо. Дати прийнятну для них відповідь вона не могла, а брехати не хотіла. Тож дівчині залишалося тихенько їсти, не кидаючись нікому в очі, і слухати чужі балачки.

А послухати таки було цікаво. Адже мова йшла саме про Лундмарк, про який Софія майже нічого не знала.

- Ми з чоловіком пливемо у Лундмарк виключно у справах, - довірливо повідомила сусідку зліва дама у чорній оксамитовій сукні з вишуканим рубіновим кольє. - Чоловік у мене ювелір. А як ви знаєте, там можна придбати камінці на найвибагливіший смак.

- Але ж кажуть, що там все вельми дорого, - обізвалася сусідка, дама поважного віку, на плечах якої була біла, на вигляд невагома, немов вив’язана із хмарини, шаль.

- Це так. Але ж ніде такого вибору більше немає. Крім того, туди з’їжджаються купці звідусіль. А потрібні зв’язки, я вам скажу, інколи важливіші за кошти.

- Тут, люба моя, з вами не посперечаєшся.

Одна з дам, що сиділа неподалік, увесь час уважно прислухалася до розмови. Це була огрядна жіночка у пишній блакитній сукні. У неї була висока зачіска, прикрашена вишуканими дрібними перлами. Жінка теж вступила у розмову:

- А ми от з чоловіком пливемо навідати родичів. Але заразом я хочу завітати у тутешні крамнички з парфумами. Подейкують, що вишуканіших ніде не знайти. І знаєте чому?

Жінка таємниче подивилась на співрозмовниць і продовжила:

- Кажуть, що один відомий місцевий парфумер уклав угоду з магом. Чародій за чималі гроші погодився зробити так, що саме його парфуми завдяки магічним інгредієнтам будуть мати найоригінальніший і найтонший аромат. Подруга дала мені ті парфуми спробувати… Уявіть, вони варті своєї ціни!

- Шановні пані, вам би лише про парфуми та камінці! - посміхнувся чоловік поруч із дамою з кольє, який, напевно, і був ювеліром. - Насолоджуйтесь морською подорожжю, можливістю побачити нові місця та різні дивовижі!

- Я от мрію побувати біля вулкана Брама Безодні, що височить над Лундмарком, - підхопила тему дама з білою шаллю на плечах. - Давно вже збиралася. А тут нагода з’явилася. Діти на той острів переїхали жити. Тож навідаю їх і здійсню давнє бажання.