Глава 3. Пошук напряму

Дівчина опинилась за брамою палацу, відчуваючи спустошення. Всі її сподівання дізнатися від ув’язненого мага хоч трохи більше були марними.

- І що тепер?! - вкотре подумки задавала собі питання дівчина. - Я майже нічого не дізналася. Але ж Кірк підтвердив здогадку про те, що Артур шукає якийсь невидимий острів.

Софія раптом зупинилася.

- Я ж почула ім’я! Якийсь таємничий Бруно. Можливо, він знає, де знаходиться Феліче? І якщо Віола подалась виручати учителя, то зараз вони обоє в пастці на тому невидимому острові. Саме туди й намагається дістатись Артур! - усвідомила дівчина.

Але легко сказати: знайти людину, знаючи лише її ім’я! Настрій Софії, на мить злетівши догори, почав знову поволі приземлятися, немов пушинка кульбаби.

Думки й сумніви вже аж вирували в її голові:

- У кого б перепитати про того Бруно? Знову вертатися до короля немає сенсу. Він виглядає таким сердитим, до того ж не повірить жодному слову Кірка. Спитати Дею? Вовчиця неодноразово повторювала, що до справ людей їй немає діла, то чому б їй цікавитись пройдисвітами? На лихо ж Вінченци тут немає тепер, - знову засумувала Софія. - До кого ще я можу звернутися у Мейоллі?

Раптом у її свідомості спливло лагідне обличчя Марії, травниці, з якою вона познайомилась на ярмарку, коли вперше блукала незнайомим містом.

Вже звичним шляхом Софія швидко дісталася ярмарку і заглибилась у натовп. Вона побачила Марію в оточенні кількох жіночок. Марія ще здалеку теж запримітила її.

- Дівчинко! Яка я рада тебе бачити! Ходи ж сюди швидше! - вигукнула жінка і за мить вже обіймала Софію. - Доки житиму, не забуду, як ти врятувала життя мені від того злодюги-пірата.

- І я вас рада бачити! Маріє, ви, мабуть, багатьох людей у місті знаєте?

- Та багатьох. А чого питаєш?

- Чи знаєте ви когось в Мейоллі, на ім'я Бруно?

Марія лише похитала головою.

- Нікого. Навіть ніде і не чула, щоб у нас хтось мав таке ім’я. А хто він? Чим займається?

- Аби ж я знала, - скрушно зауважила Софія. - Лише чула, що він пройдисвіт, - невесело усміхнулась вона Марії.

- Ну тоді ми запитаємо мого сусіда, - засміялася Марія. - Агов! Луїджі! Чи можна тебе на хвилину?! - весело гукнула Марія, дивлячись Софії за спину.

Дівчина оглянулась і побачила знайомий заклопотаний вираз обличчя дідуся, продавця амулетів.

- Чого вам? Не відривайте мене від покупців! - буркнув він, але все ж підійшов.

- Та які там покупці? Саме ж нудьгував, - продовжувала кепкувати з нього жінка. - Чи не знаєш ти якогось місцевого пройдисвіта, на ім’я Бруно? - перейшла до справи Марія.

Чоловік на мить замислився, а потім захитав головою.

- Нікого. Навіть не чув тут про такого, - відповів Луїджі.

Але трохи помовчавши, додав:

- Один мій старий знайомий з Лундмарку якось згадував такого собі Бруно, що має якісь темні справи. Здається це ім’я у нас, в Мейоллі, зустрічається не часто. Адже за своє життя ні про якого Бруно більше я не чув.

Софія вже й так розуміла, що це ім’я їй тепер аж ніяк не допоможе. Вона подякувала Марії та Луїджі, пообіцявши травниці, що за нагоди обов’язково ще прийде до неї побачитись.

Тепер їй потрібно було побути на самоті й вирішити, як діяти далі. Яким буде її наступний крок, щоб наблизитись до таємничого невидимого острова? І до Артура.

Софія вийшла з ярмарку і пішла собі вулицею. Вона міркувала:

- Король вже залучив усі можливі засоби, щоб знайти сина. Та марно. І з Деєю я поговорила. Якби Артур був на острові, вона б знала. Відчувала б, що він десь тут. Крім того, він залишив мені записку. Якби не хотів мене бачити, то не зробив би цього. А якби був тут, то дав би вже мені про себе знати. Швидше за все, в Мейоллі Артура вже немає, - усвідомила дівчина, але легше їй від цього не стало.

Софія знала, що на сусідні острови з Мейолли час від часу відправляються кораблі. Тож ноги самі понесли її в порт. Дівчина спустилася вулицею і незабаром вийшла до гавані. Біля причалу виднівся величний корабель. Уздовж пристані снували докери з ящиками та бочками, а також люди з валізами.

Софія помітила будівлю, на якій ще здалеку було видно знайомий їй герб Мейолли. Прекрасна квітка, яку охороняли два перехрещені мечі, аж виблискувала під променями денного сонця.

- Можливо, тут мені вдасться щось дізнатися? - припустила дівчина і зайшла всередину.

За столом сидів підстаркуватий чоловік в окулярах. Перед ним лежав стос паперів, які він переглядав один за одним, підносячи кожен ближче до обличчя. Поруч стояла чорнильниця з пером. Він відірвався від свого заняття і невдоволено глянув на дівчину поверх окулярів. Та коли чоловік запримітив у незнайомки лицарський меч, його погляд став більш поштивим.

- Вітаю! Чим можу допомогти? Виникли якісь проблеми з обслуговуванням на кораблі? - відразу поцікавився він.

- Добрий день! Ну що ви, ніяких проблем. Але потрібна ваша допомога в іншій справі, - відповіла дівчина. - Чи можу я дізнатися, куди відправлялись кораблі з Мейолли шість днів тому?

- Навіщо це вам? - підозріливо зиркнув на неї чоловік.

На те, щоб знайти потрібну відповідь, у Софії була мить.

- За дорученням короля, - таємниче відповіла вона, поклавши руку на меч.

Службовець якось не дуже довірливо глянув на неї, але все ж почав порпатися у своїх паперах. Через кілька хвилин Софія дочекалась відповіді:

- Шість днів тому порт Мейолли покидав лише один корабель. І він відправився до Лундмарка.

- А коли найближчим часом туди вирушає наступний? - запитала Софія.

- За годину. До слова сказати, квитки на нього вже всі продані заздалегідь, - відповів чоловік, почавши знову перебирати папери.

Він усім своїм виглядом давав зрозуміти, що хоче нарешті знову займатися своїми справами.

Подякувавши, Софія вийшла на вулицю.

Дівчині було зрозуміло, що використати телепорт для переміщення у Лундмарк вона не могла, адже ніколи не була там. Софії не вдалося б уявити жодного місця на цьому острові, яке могло стати просторовим якорем для телепорту.