Глава 2. В'язень

Під час телепорту дівчина відчула пронизливий страх. Ця мить стрімко пройшла крізь все її єство і відізвалась у ній, немов сичання змії. Софія ще раз усвідомила, що за нею спостерігав хтось дуже лихий. Але тепер дівчині здалося, що невидиме чудовисько підібралося до неї ще ближче…

Але справу було зроблено, і Софія опинилася знову біля альтанки у королівському парку. Вона вже збиралась зайти, та раптом побачила Петронія, який саме виходив звідти.

- Невже ти щось дізналася, що повернулася так швидко? - відразу різкувато і нетерпляче запитав він її.

- Так, Ваша Величносте.

- І що ж? Швидше розповідай.

- Артур лишив мені записку, у якій йдеться про те, що він відправляється на порятунок Віоли. Але жодного натяку на те, куди саме він подався і який має план.

- Цього лише бракувало! - Петроній ошелешено дивився на Софію, хоча, мабуть, в цю хвилину він нікого перед собою не бачив. - Але ж хто зна, де він тепер і з якої халепи його треба визволяти?! Та ще й на допомогу Алессіо і Толія розраховувати не можу, бо сам же їх нещодавно відрядив на Маффей у справах королівства, - розгублено додав король.

- Ваша Величносте, але ж в палаці є людина, яка, мабуть, може підказати, куди міг направитися Артур. Адже точно знає, де знаходиться Віола.

- Кірк! Щоб його трясця вхопила! Він багато чого знає. Але ж досі сидить у в’язниці ніби набравши в рот води. Ніхто від нього так і не дізнався жодних таємниць ні про Віолу, ні про його трикляту книгу, ні про іншого підступного мага-лиходія, який її дав.

Король стиснув кулаки й стрімко пішов до замка, люто вигукнувши на ходу:

- Але заради порятунку Артура, я примушу Кірка заговорити!

Софія кинулася слідом, ледве встигаючи. Вони домчали до дверей, біля яких стояли стражники у жовтих плащах. Стражники вклонилися королю і відчинили двері. Петроній почав спускатися сходами, що вели углиб підземелля. Софія йшла слід у слід за ним, стараючись не відстати. Коридор був вузьким, а сходи високими. Тож вона дякувала в душі за те, що хоча б вздовж стін були прикріплені смолоскипи. А король, здавалось, був настільки заглибленим у свої думки, що навіть не помітив її.

Коли вони спустилися, погляду Софії відкрився неширокий коридор. Вздовж нього було лише троє дверей. Біля однієї з них була варта - лицарі у синіх плащах.

Вони віддали честь королю і відчинили перед ним двері. Софія ступила крок вслід за Петронієм і зайшла у похмуру кам’яну кімнату. За ними зайшов один із лицарів, взявши із собою смолоскип і освітивши темряву.

Кірк сидів, спершись спиною на стіну, прикривши очі. На ньому були антимагічні кайдани, які позбавляли здатності чаклувати. Чомусь дівчині на мить здалося, що Кірк насправді зараз знаходиться десь далеко звідси, а у цьому підземеллі лише його видимий образ.

Маг розплющив очі та глянув на неочікуваних візитерів. Насмішкувато-в’їдливий погляд темних очей, здавалося, пронизував їх не гірше вістря піратської шаблі. З темряви й зловісної тиші пролунав різкий знайомий голос:

- Які люди навідали моє нинішнє скромне помешкання!

- Та очі б мої тебе до віку не бачили, мерзенний лиходію! Кажи негайно, Артур був у тебе? - вигукнув король.

Та Кірк не звернув жодної уваги на слова короля. Його погляд був спрямований на Софію:

- А що примусило цю чарівну юну воїтельку, якою у Мейоллі прикрилися лицарі-чоловіки, навідати мене? Слідом за своїм дружком прибігла чи що?

- Що ти сказав Артуру?! Негайно відповідай! - вигукнув Кірку вщент розлючений Петроній.

Тривога батька вочевидь примусила його зовсім забути про стриманість короля.

- Що я сказав?! Та він й сам виявився говірким нівроку. Довелося потеревенити з принцом про те, про се… допитливий у вас синок, - саркастично зауважив Кірк.

Софія бачила, що Кірк явно глумиться над ними обома, не дивлячись, що він в’язень тут, що позбавлений шансу скористатися магічними силами.

Глянувши на Петронія, вона побачила, як той ще більше почервонів від гніву. Він підійшов до мага впритул:

- Що ти йому сказав? Яку нісенітницю наплів, що він подався світ за очі? - голос короля осікся.

Софія зрозуміла, що в цю хвилину батько Артура усвідомив, що бовкнув зайве, та було вже пізно. А от Кірк вочевидь пожвавився. Здавалося, що візит цих двох починає йому приносити явне задоволення.

- Подався світ за очі? Влучно сказано. Та нічого такого насправді я й не сказав, - з удаваним подивом відповів Кірк. - Його Світлість дуже прагне побачити нашу спільну знайому, всіма шановану Віолу. Хоче визволити її зі смертельної пастки, яку влаштував скромний гість цього підземелля, відправивши її на невидимий острів.

- Невидимий острів?! - вигукнула Софія, встрягши в розмову.

Адже про нього згадувала і Дея! Дівчина враз відчула отой кінчик великого клубка, про який говорила вовчиця.

Та Петроній перебив її, звернувшись до мага:

- Гість?! Та ти тут і згниєш, мерзотнику! Кажи, куди ти направив Артура, у яку пастку?

- А можливо є сенс укласти угоду? Можливо, свіжі фрукти щодня? А що скажеш про щоденні прогулянки вздовж моря? - здавалося, Кірк і не думав припиняти насміхатися над королем.

- Тепер ти нікому не потрібний штукар і лицедій, щоб торгуватися. Кажи зараз же, якщо сподіваєшся бодай на щось у цьому світі.

Кірк спохмурнів. Здавалося, що його звична маска сарказму спала з нього. Обличчя стало замкненим, відстороненим і похмурим.

- Нічого я тобі не скажу, - відповів він королю і знову сів, спершись спиною на стіну і прикривши очі.

Софія зрозуміла, що Петроній таки зачепив Кірка за живе. Та тепер це було явно не на користь меті їх візиту до мага.

- Тепер ти більше нікому не зашкодиш, мерзотнику. Але і користі з тебе ніякої, - презирливо сказав король, кинувши зневажливий погляд на Кірка.

Розгніваний впертістю мага, Петроній стрімко вийшов геть, забувши про Софію. Водночас Кірк так і сидів із заплющеними очима, продовжуючи ігнорувати дівчину.