Глава 1. Мейолла

Розплющивши очі, Софія побачила, що вона знаходиться у дворі королівського замку. Дівчина помітила, що опинилася як раз неподалік альтанки, де знаходилась магічна Квітка Життя.

Колись насінинку незвичайної квітки тут посадила чарівниця Віола. Багато хороших спогадів і добрих див залишила Віола в Мейоллі перед тим, як зникнути. А магічна квітка стала для жителів міста оберегом та надією на можливість здійснення заповітних мрій кожного.

Саме цю Квітку Життя так прагнув привласнити могутній темний маг Кірк. Заради неї маг напав на острів разом із бандою піратів. Софії й досі було моторошно згадувати, якого лиха головорізи накоїли у місті, руйнуючи й грабуючи все довкола.

Та тепер дівчина побачила, що зруйновані вежі вже почали відбудовувати, а в парку вже прибрано і затишно.

- І чого це мені знову стало так погано, ніби я телепортувалась вперше? - подумала Софія, вхопившись за стовбур найближчого дерева і намагаючись перемогти млість.

В очах все ще темніло, а ноги підкошувались і здавалися неслухняними.

- Можливо, це через те, що я телепортувалась вперше зі свого світу? - припустила дівчина. - Але я в Мейоллі, і це головне.

Софія потихеньку, ледь похитуючись, зайшла в альтанку і сіла поблизу Квітки. Вона пригадала почуті в Мейоллі розповіді про те, що насінинку цієї незвичайної квітки Віолі подарував її учитель Феліче. Кірк люто ненавидів Віолу за те, що насінинка дісталася саме чарівниці, а не йому. Через те і помстився Віолі, влаштувавши їй пастку.

Крізь прочинені двері залетів лагідний вітерець. Можливо, то він погойдав легенько стебельце. Адже Квітка Життя немов би віталася з дівчиною, тихенько хитаючись і даруючи свій тонкий ненав’язливий аромат. Софія відчула, як її зсередини огортає дивний спокій і жива тиша. Дівчина усвідомила, що Квітка підтримує її, своєю цілющою енергією дарує впевненість у своїх силах.

Софії раптом здалося, що за мить сюди зайде Артур. І як же їй цього б хотілося!

І справді… Дівчина почула стрімкі кроки по гравію вздовж стежки до альтанки. Вона підхопилася, кинулася до дверей - і ледве не зіштовхнулася з королем Петронієм.

- Пробачте, Ваша Величносте! Я думала, це Артур, - Софія знітилась і замовкла.

- Вітаю знову у Мейоллі, - буркнув Петроній, який явно не очікував зустріти тут когось.

Змірявши поглядом Софію, він несподівано випалив:

- Артур пропав шість днів тому. Цей хлопчисько хоче мене в могилу звести!

Король був блідий. Здавалося, що з його розгніваного обличчя може злетіти блискавка.

У Софії стиснулося серце. Отже, Артур потрапив у якусь халепу.

- Як таке сталося? - запитала вона у короля.

- Артур зник, нікому нічого не сказавши! Тільки лишив мені якусь дивну записку, яка нічого не прояснює. Лише туману нею напустив.

Петроній витяг із нагрудної кишені складений учетверо папірець і простягнув його дівчині. Їй на мить здалося, що рука короля злегка тремтить.

Софія з хвилюванням розгорнула записку. Вона вперше побачила почерк Артура, легкий і стрімкий, як і він сам:

Батьку, прошу тебе, постарайся мене зрозуміти. Є питання, на яке я мушу знайти відповідь. Я перевірю свої здогади й швидко повернуся. Не хвилюйся, зі мною все буде добре. Скелі-охоронці біля моря підкажуть мені вірний шлях і подарують свій захист.

Софія підійняла очі й зустріла сповнений тривоги погляд батька Артура.

- Ми вже все в Мейоллі обшукали, - першим порушив тишу король. - Стражники обнишпорили гору й ліс. Нічого! Ніякого сліду. Куди він міг податися?!

У голосі й скрушному виразі обличчя Петронія Софія тепер відчула болісне переживання. Дівчина звернула увагу, що зморшки на його чолі стали ніби глибшими.

- Не хвилюйтеся так, Ваша Величносте! Я впевнена, що з ним усе гаразд. Мабуть, він ось-ось дасть про себе знати.

Та вона й сама, прочитавши записку, стала непокоїтися за Артура ще дужче.

Але, чесно кажучи, гнітило її й те, що Артур подався у якісь пригоди, не дочекавшись її. Не лишивши їй ніякої звістки про себе. І від усвідомлення цього факту, Софії ставало ще гірше.

Петроній якось дивно глянув на неї й зітхнув.

- Ваша Величносте, я піду. Можливо, мені вдасться щось дізнатися. Принаймні я спробую.

- У такому разі буду вдячний, якщо негайно повідомиш мене, - відповів Петроній.

Софія поштиво схилила голову у відповідь. Вона побачила, як батько Артура сів біля Квітки Життя, ніби намагався почути від неї таку бажану для себе відповідь.

Софія вийшла з альтанки й попрямувала парком до виходу. Дівчина помітила, що велична брама, яка виднілася здаля, теж уже була відремонтована.

Раптом Софія зупинилася від думки, що промайнула:

- Може, спробувати налаштуватися і використати телепорт? І як це мені раніше в голову не прийшло?! Я ж можу налаштуватись на самого Артура, хоч і не знаю місця, де він опинився.

Софія зраділа такому очевидному і простому рішенню. Дівчина за звичкою прикрила очі й уявила поруч Артура. Але у Софії відразу виникло відчуття, що хлопець ніби у якомусь темному товстому коконі, крізь який вона не може пробитися енергетично. Софія згадала, як подібне відчуття магічної перепони завадило їй телепортуватися з лісу у місто, коли його захопив темний маг Кірк зі своїми піратами.

- Що ж робити?! - розгублено прошепотіла дівчина.

Вона вийшла за браму і пішла вздовж площі. В душі спливали спогади про її перший день у Мейоллі. Про те, як хлопець врятував їй життя під час нападу монстрів, як вони з Артуром потім зустрілися біля моря, за таємничими скелями.

Раптом Софії до щему в серці захотілося опинитись там просто зараз.

- Артур у записці згадав про скелі-охоронці біля моря! Він там був перед тим, як пропав. Можливо, це Місце Сили, як і минулого разу, допоможе мені.

У наступну хвилину ноги самі понесли її до моря. Вона майже бігла уже знайомими їй вулицями й провулками. Ось уже минула таверну “Червона троянда”, здригнувшись від неприємних спогадів про пані Марго. Потім - місцевий ярмарок, де колись пересварилися люди через чарівну чорну сіль шпигуна.