Софія прокинулась від поганого сну, немов би від різкого падіння. Пережиті нещодавно пригоди далися взнаки.
Минуло лише два дні після її повернення з Мейолли - таємничого острова, де дивно співіснували неймовірна краса і жахливі чудовиська, світлі сили та лихі маги. Зустріч віч-на-віч із монстрами–лепкоїдами, раптова неусвідомлена телепортація, біганина захопленим піратами містом, поєдинок із чорним магом - події, які досі не стали просто спогадами. Вони й тепер непокоїли дівчину, викликаючи бурхливу хвилю емоцій. Мабуть, через це звичайний світ тепер так контрастував своєю буденністю.
Крізь скло пробивався лагідний сяйнистий промінчик. Він лоскотав щоку Софії й тепло торкався волосся. Сонячне світло поволі розсіювало тривогу нічних сновидінь.
Ще було доволі рано. Можна було нікуди не поспішати. Але в коридорі раз по раз чулися голоси батьків, сміх, стукіт речей. Софія здивовано прислухалася, але вставати з ліжка не поспішала. Вона прагнула спершу привести до ладу свої думки, які з пробудженням дівчини вже заторохтіли в її голові, немов сороки.
Погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на книзі, яка лежала на столі. Дівчина й досі не з’ясувала для себе питання: як могла книга, що була в неї кілька років, раптом виявитися чарівною? Адже вона спочатку сама розгорнулася на чистих сторінках, що невідомо як у ній опинилися. А потім книга з’являлася у чарівному світі, сріблясто світилася, показувала таємничі записи-попередження і загадкові поради.
- Не можу зрозуміти: чи це одна й та сама книга, чи різні?! І чому вона з’являється так, немов слідкує за кожним моїм кроком? - міркувала Софія.
Найбільше дівчину турбувало останнє попередження, яке з’явилося майже відразу після її повернення з Мейолли.
- Ну от що це означає: ”Допомоги потребує той, хто сам прагне допомогти”? - подумала Софія. - Що ж могло знову статися у магічному світі Мейолли? І як там Артур?!
Вона постійно думала про нього. Хлопець із незвичайного світу за кілька днів став найближчим другом, врятував їй життя. З ним разом вони подолали стільки негараздів! А потім виявилося, що юнак - принц Мейолли!
Перед розставанням Софія пообіцяла Артуру, що незабаром повернеться. Дівчина й сама прагнула знову зустрітися з ним якнайшвидше. Вона усвідомила: ніколи раніше жоден хлопець не викликав у неї таких почуттів. Коли вони вперше побачились, Софії здалося, що знає його давно. Хотілось саме з ним ділитися всім, що хвилювало, і відчувати, що у нього на душі. Посмішка юнака немов зігрівала, а жарти завжди підбадьорювали. Тембр голосу здавався рідним. З Артуром їй було водночас і затишно, і цікаво. А їх прощальний поцілунок… Софії здавалося, то була мить, яка заповнила все її серце.
Вчора вранці вона вже оглядала схований у шафі меч, який довірив їй Артур. Софія була вдячна хлопцю за те, що він допоміг їй осягнути таємницю чарівного променя, який народжувався з цього меча і міг захистити її від небезпеки. А хіба вона зможе колись забути диво магічного подвійного променя? Він з’явився з променів їхніх з Артуром мечів і подолав умить захисні чари темного мага.
Чекала на неї в шафі й сукня, яку їй подарувала мудра цілителька Вінченца. Оглядаючи речі з чарівного світу, Софії все ще хотілося переконатися, що пережиті події їй не наснилися.
А потім потягнулися два нескінченно довгих дні, коли довелося допомагати мамі по господарству, ходити з нею по крамницях, купуючи все необхідне для школи. Адже менш як тиждень залишився до першого вересня її одинадцятого класу. Але думки про школу стали тепер незначущими та тьмяними в порівнянні з усвідомленням того, що в Мейоллі знову могло статися щось жахливе.
Двері тихенько прочинилися. Софія побачила, як у кімнату зайшла мама. Вона сіла на краєчок ліжка і лагідно торкнулася волосся дівчини, потім погладила її по плечу.
- Соню, вставай уже, потрібно збиратися.
- Хіба ми сьогодні кудись мали йти? - очікуючи пояснень, запитала дівчина.
- Вранці зателефонувала тітка Оксана, твоя хресна. У неї сьогодні ж День народження. Але вони з чоловіком передумали святкувати його вдома. Чудова погода, тож вони запросили нас у гості до себе на дачу. Пропонують відпочити за містом до кінця тижня. Ти у них була: велике подвір’я, поруч ліс, річка.
- Але, мамо, я сьогодні планувала просто побути вдома, - розгублений вигляд і засмучений голос Софії були доволі красномовні.
- І чого це у такі погожі дні сидіти вдома?! Почастуєшся смачненьким, покупаєшся, позасмагаєш.
- Прошу, поїдьте без мене, - Софія благально подивилась на маму, - я ж не маленька, щоб бути постійно з вами “за ручку”. Я із задоволенням побуду вдома сама.
- Ще б пак! Ти хочеш, щоб ми до кінця тижня тебе саму залишили?!
У цю хвилину прочинилися двері й у кімнату зайшов тато. Вочевидь він був у гарному настрої, посміхався, в очах зблискували іскринки.
- Дівчата, що у вас тут за суперечки?
- Та от Соня не хоче їхати з нами, - відповіла за них обох мама.
Софія благально глянула на батька:
- Тату, можна я лишуся вдома? Ну що зі мною трапиться? Мені незабаром шістнадцять, і я давно хочу відчувати себе більш самостійною, - насупившись докинула вона.
На хвилину запала тиша. Мама й тато глянули один на одного. Потім батько сказав:
- Ну що ж, нещодавно твоя мама зауважила, що потрібно давати тобі більше свободи, тож…
Софія посміхнулася і, не очікуючи продовження фрази, підбігла до нього, обійняла й зі словами ”Дякую! Я у ванну” вибігла з кімнати.
Коли вона вийшла, мама з татом були вже в коридорі. Софії раптом здалося, що вони немов помолодшали років на десять. Тато саме про щось пожартував, а мама заливчасто сміялася. Обидва були у джинсах, світлих футболках, і вже вдягали рюкзаки. Дівчина аж задивилася на них, на хвилинку забувши про всі особисті тривоги й питання.
- Гарно вам відпочити, - усміхаючись сказала вона батькам біля прочинених дверей.