Глава п'ята. Знахідка

Сонце вже піднялося високо, коли дівчата, озброєні ліхтариками та рішучістю, наважилися увійти до вузької щілини під старим валуном. Щілина була така вузька, що доводилося пролазити по одному.
Таня, як найсміливіша, рушила першою. «Якщо тут є пастки, то я їх відчую!» — прошепотіла вона, і її ліхтарик прорізав темряву.

Щілина привела їх у невеличкий кам'яний тунель, де було волого і пахло мохом та сіллю. Шепіт, що їх сюди привів, став гучнішим, перетворившись на легкий, низький гул, що вібрував у повітрі.
Тунель невдовзі розширився у цілий підземний лабіринт із кількома проходами. На стінах були висічені дивні, спіралеподібні символи, схожі на той відбиток, що знайшла Таня.
«Ось і перше випробування, — прошепотіла Саша. — Як у загадці: щоб знайти скарб, треба не загубити свій шлях».
Вони стояли на роздоріжжі трьох тунелів, кожен із яких виглядав однаково небезпечним.
Катя одразу почала вивчати стіни. Її допитливість допомогла їй помітити, що в одному з тунелів (ліворуч) символи на стіні були затерті і не відображали гул. «Цей тунель — хибний. У ньому немає вібрації. Він німий», — зробила вона висновок.
Таня зосередилася на середньому проході. Вона відчула ледь помітний протяг. Її сміливість підказала, що туди, де є рух повітря, має бути вихід.
Саша ж прислухалася до гулу. Її щирість допомогла їй відчути, що гул найсильніший у правому тунелі. Вона згадала стародавні історії: «Гул схожий на спів. Він ніби кличе нас. Скарб завжди там, де найбільше таємниці. Я думаю, що нам потрібно йти на звук».
Думки розділилися: Таня — за фізичний рух (протяг), Саша — за містичний поклик (гул). Катя застерегла від помилкового шляху (німий тунель).

В цю мить їхні ліхтарики, які працювали бездоганно, почали мерехтіти, а потім згасли, залишивши дівчат у непроглядній темряві. Гул теж раптово стих..
«Це і є справжнє випробування! — вигукнула Таня. — Тепер ми можемо покластися тільки одна на одну!»
Вони міцно взялися за руки.
«Нас три, — сказала Саша. — Ми не будемо сперечатися. Ми об'єднаємо наші ідеї».
Катя (допитливість) згадала, що спіральні символи були схожі на малюнок раковини: завжди обертатися в один бік.
Таня (сміливість) згадала, що протяг був із середнього тунелю, але він був дуже слабкий.
Саша (щирість) згадала, що гул, який вона відчувала, вів праворуч.
«Поєднаймо: спіраль веде праворуч, гул був праворуч, і це найменш очевидний шлях, що вимагає найбільшої довіри, — вирішила Катя. — Підемо туди, куди вело серце Півострова!»
Вони, довіряючи одна одній, повільно рушили в правий тунель, просуваючись у повній темряві й тримаючись за руки.
І щойно вони зробили десятий крок, гул повернувся, став гучнішим, а стіни тунелю почали світитися м'яким, теплим світлом.

Тунель привів їх до величезної підземної зали, освітленої сотнями кристалів, що виблискували, як діаманти. Посередині зали стояв стародавній кам'яний постамент.
На постаменті лежав не золотий скарб, не скриня із монетами, а щось набагато цінніше: Кристал Знань.
Це був великий, прозорий кристал, усередині якого постійно змінювалися зображення: зорі, моря, невідомі континенти й обличчя людей. Це була квінтесенція всіх відкриттів, що містилися у мріях Каті. Це був скарб, про який вона завжди мріяла.
Біля кристала лежав пергамент із написом:
«Скарб належить не тому, хто найсильніший, а тому, хто довіряє. Страх перемагається не хоробрістю, а справжньою дружбою, яка освітлює темряву».
Дівчата зрозуміли, що саме їхня спільна віра та об'єднання сил привели їх сюди. Їхня дружба була ключем, їхньою сміливістю, їхньою допитливістю і їхньою щирістю.