Глава 2

Знаєте, є такі події які мусять відбутися і ніяк неможливо їх відмінити чи змінити. Ці події прописані у самій тканині життя та існування нашого всесвіту. Все підпорядковується певній схемі.

Так сталося й зараз – коли пролунав дверний дзвінок.

— Біда! – без привітання, з самого порога, майже прокричав Іван.

—Так-так, тобі також доброго ранку, — позіхнув Андрій, та прикрив рукою рот. – Поясни мені – що трапилось?

— Андрій! Аліса та Ганна зникли!.. – ледве переводячи подих, покричав Іван.

Андрій відчув щось дивне всередині, там де серце. В нього запаморочилася голова та він ледве втримався, вхопившись рукою у стіну.

— Тобто зникли?.. – йому у це не вірилось, тому він перепросив: — Тобто зникли?... Звідки тобі це відомо?

— Аліса казала що піде гуляти вчора ввечері, разом із Ганною! Вона щось казала про парк та гойдалки поблизу ліцею, однак зі вчорашнього дня із нею обірвалися усі контакти! – якомога швидше, намагався пояснитися Іван, ледве встигаючи дихати: — Мені подзвонила пів годити тому мати Аліси!

— Пів години тому?.. – трохи здивувавшись, повторив Андрій та прикинув котра зараз година – приблизно дев’ята ранку.

— Так саме пів години тому – в вісім сорок п’ять! Її мати гадала, що Аліса залишилася у мене на ніч! Однак я й гадки не маю де вона… — хлопець розплакався на осів на проліт, схопившись за голову руками: -Я не знаю… я не знаю… — ледве прошепотів він, — допоможи…

Андрій був знайомий із Іваном більше десяти років але вперше він бачив свого друга настільки відвертим й він зрозумів – та його поведінка, коли  він намагався усіх задирати, була лише прикриттям, й насправді він дуже чуткий та слабкий. Інакшого пояснення Андрій не бачив, бо – лише чутка людина може так сильно переживати за свою кохану.

— Не бійся! – Андрій присів поруч із другом. – Не бійся, зараз я обдзвоню усіх наших та ми вирушимо на їх пошуки й повернемо наших коханих!

Іван подивився очима, з яких все ще текли сльози:

— Дякую друже… Дякую… — хлопець протер очі долонями та піднявся: — Андрій, ти сказав наших коханих? Що ти мав на увазі?

Андрій, почувши запитання Івана, оторопів – він не чекав такого запитання. До того ж, він не слідкував за своїми словами, та не помітив як сказав таке. Новина, з якою до нього прийшов Іван, зовсім збила його з пантелику.

— Невже ти зустрічаєшся з Ганною? – не дочекавшись відповіді, сказав Іван.

— Ні, ні… — опустив очі Андрій, — поки що – ні.

Збір усієї компанії відбувся за пів години. Андрій, Антон, Олег, Іван та Гліб, сиділи в альтанці, у своєму дворі.

—Это весьма странно – пропажа девчонок… не похоже на них… — Олег, прийшов на зустріч у спортивному костюмі, не дивлячись на спеку.

— Так, це дуже не схоже на них, однак вони не виходять на зв’язок… — відповів Іван, вже заспокоївшись та вмившись, щоб ніхто з друзів не побачив що він плакав.

—Они не могли просто где-то загулять? Может, пошли к неизвестной нам подружке? – Олег, намагався знайти якийсь вихід.

— Навіть, якщо це  трапилось, залишається все те ж запитання – чому вони не виходять на зв’язок? – тепер, відповів Андрій. Хлопець одягнувся як на довгу прогулянку лісом – бриджі, футболка, кеди, а також перекидна барсетка, в якій він завжди носив – ліхтар, швейцарський ніж, серветки, та ще деякі речі які інколи мінялися.

—У вас є якісь здогадки – куди вони могли піти? – Антон, перейшов одразу до дій, та запитав у лоба. Хлопець, як і Андрій, був готовий до довгих пошуків – одягнений у шорти, футболку, кеди та кепку кольорів хакі.

— Доведеться пошукати у місті… — понурив голову, Андрій.

— Іван, ти ж зустрічаєшся з Алісою кожного дня, так? То що вона тобі казала вчора? – Гліб, підготувався краще за всіх – військові штанці, футболка, кепка та чоботи, були доповнені портфелем із різним майном – міцною ниткою, купою ліхтарів, аптечкою, водою, сухим пайком, ножем.

— Так, вчора ми також зустрічалися, — почав Іван, — вона мені розповідала щось про гойдалки біля ліцею.

— Це ті, які нещодавно відремонтували? – уточнив Антон.

— Так, саме вони, — хлопець кивнув головою та продовжив: — Вона, разом із Ганною, планувала піти туди ввечері, коли там мало людей, та погойдатися… Це все…

—М-да, информации конечно – мало, — схрестив руки на животі, сказав Олег.

Усі мовчали. Ніхто не знав що роботи та з чого почати. Андрій побачив на вікні будинку, який був перед ними, чорну кішку. Йому здалося, що вона хоче щось сказати…немов, вона знає те що йому потрібно. Якимось поганим відчуттям відлунався погляд кішки у його очі. Живіт скрутило, а серце забігало як під час довгого марафону. Щось було в очах кішки, щось таке, що наводило на хлопця дивний, нічим не пояснений жах.

Хлопець подивився на Івана, й побачив в його очах щось ще, він побачив – він хоче щось сказати:

— Хоча… — почав хлопець, —є дещо ще…

Усі мовчали та чекали що скаже Іван.

— Аліса щось казала про музичну школу стару… яку закрили… — хлопець, підняв очі до друзів.

— Тільки не це… — прошепотів Андрій. Його серце, остаточно впало до п’ят.

— Ти щось знаєш? – запитав Антон.

— Пам’ятаєте історію, яку я розповідав позавчора?..

—Та история об происхождении названия города? – одразу згадав Олег.

— Так, вона.

— Звичайно пам’ятаємо! – нетерпляче сказав Іван. – Однак – до чого вона?

— Ганна мене спитала, після того як ми всі розійшлися, про дещо ще, що пов’язане з моєю історією… — відповів Андрій. – Вона спитала чи це правда і чи не жартував я? Я відповів що правда. Тоді вона спитала – а де знаходиться та будівля?..

— Невже ти їй відповів?.. – здивувався Іван.

—А що я вам робити?..  — виправдовувався Андрій. – Я ніяковію коли лишаюсь наодинці з Ганною…

—Добре-добре, й де це місце? – перевів тему, Антон.

— Стара музична школа… — сказав Андрій. – Однак, ви ж не вважаєте, що та історія правдива?.. – почав виправдовуватися хлопець. – Я вважаю що половина того, що я прочитав – вигадка!!