Глава 1

Ви колись думали про те – чому саме ваше місто називається так, як називається? Можливо, однак заглиблюватись у це питання, ми мусимо визнати цей факт – ніколи не підемо. Однак це не через нашої ліні або ще якихось неважливих та взагалі дивних причин, а через дещо зовсім інше.

Про одне таке місто, а якщо точніше то про його назву — я й хочу розповісти.

 Моє місто, у якому я живу більшу частину життя, називається – Рубіжне… Звучить як звичайна назва? Якщо трохи подумати, й не знати історії, то можна дійти до логічного висновку – місто було так назване бо знаходиться на кордоні із іншою державою.

Однак, історичні факти, трохи відрізняються: якщо вірити усім науковим дослідженням, статтям та знахідкам, то назва була перенесена з однойменного села, що лежало поблизу теперішнього міста. Найменування села від слова рубіж (або ж кордон). Засноване поселення було запорожцями як застава від набігів різних недругів — татар на рубежі (кордоні), Слобідської України та «Дикого поля». Проте цей переніс відбувся не прямо, а за рахунок посередництва. Так, мешканці села Рубіжне будували ділянку залізниці від Лисичанська до Кремінної. Під час її спорудження вони віднайшли піщаний кар'єр, який назвали рубіжанським. Згодом біля цього місця з'явилася станція, що взяла назву Рубіжна, і вже ця назва перейшла на населений пункт.

Саме таку інформацію нам годують протягом багатьох років. А також про те, як ще у 1730 році, якийсь там — полковник Рашкевич заснував на правому березі Дінця пост Рубіж. Й згідно історіям, саме там, упродовж деякого часу, виросло село Рубіжне, яке перейменували на Пролетарськ, а нині це вже місто відоме під назвою – Лисичанськ.

Проте, місто про яке я розповідаю, має назву Рубіжне у наш час, й розташоване воно трохи поодаль від міста відомого зараз за назвою Лисичанськ. Моє місто було створено завдяки залізничній колії, яка проходила від Лисичанська до Кременної, про що я згадував трохи раніше. Перша назва міста, ще коли водо було невеличким селом – Руско-краска. Така назва була через те що у місті знаходився на той час один з наймогутніших аніло-фарбових заводів в Російській імперії. А перейменували Руско-краска в Рубіжне після того, як селище розширилося до декількох десятків будівель, шкіл. Індустріальний потенціал міста зростав дуже швидко, й понині – моє місто, лишається індустріальним гігантом. Навіть Друга Світова війна не змінила його статусу. 

Однак, якщо я вам розповім дещо інше, яка буде ваша реакція?.. Бо історія справжнього заснування мого рідного та улюбленого міста трохи відрізняється від того, що я вам розповів до цього…

У тридцятих роках двадцятого століття, у східному районі України відбувався підрахунок жителів. Стояло питання – як багато людей мігрує. Саме через це один представник влади приїхав із самого Києва (!!). Звали його дуже дивно – Александр Третій. Так, саме Александр, на російську манеру. Але не дивуйтесь – він чистокровний українець у третьому поколінні, якщо я не плутаю чогось… А приставка «третій», була вигадана ним самим з досить жартівливої причини – його батька зовуть Александр, а діда – також, Александр. Його сім’я мала статус представників Імперії на Україні, саме через це їх усіх називали – Александр, замість Олександр. В дитинстві, коли він ходив до гімназії, багато хто жартував з цього приводу, однак Александр, на той час ще Олександр, з гордістю піднявши підборіддя, відповів – «Я Александр Третій!»… й після цього, таке дивне ім’я, дуже сильно прилипло до нього. А коли дійшла черга сина працювати представником імперії, то він вирішив узяти приставку «третій» на офіційній основі, й у його документах значиться – Півола Александр Александрович Третій.

Так ось, цей Александр Третій, прибувши до, ще не великого міста, Руско-краска почав перепис населення. Виявилось, що кількість жителів дуже різко зменшилась, однак жоден серед зниклих не подавав документи до переїзду. Також, знайомі цих людей не мали гадки – куди вони могли зникнути. Перевіривши декілька будівель зниклих, Александр Третій прийшов до висновку – вони все ще у місті. А прийшов він до такого висновку через те, що – усі речі зниклих були не торкнуті. Навіть кішки та собаки лишилися!

Александр із невеликим підрозділом почав пошуки які призвели до жахаючих подій…

Тодішній голова містечка усіма силами допомагав Александру, й саме він знайшов дещо дивне – на підступі до міста, якщо пройти кілометр від першого заводу по виготовленню фарби, знаходився будинок, який ніхто, якщо вірити документації міста, не будував. Однак, Александр здивувався менше голови, бо він вже бачив такі будинки-привиди, які ніхто не будував. Та все ж таки, озброївшись рушницями, Александр зі своїми людьми та добровольцями з містечка, пішли до того місця.

Опинившись там, вони знайшли лише звичайний, двоповерховий будинок, із великими дверима та вікнами. По зовнішньому вигляді здалося що ніхто вже дуже й дуже давно не користувався їм. Однак, тінь, яка промайнула у вікні, й не була схожа на людську, змусила всіх присутніх міцніше стиснути зброю. Обійшовши будинок, було прийнято рішення війти всередину та обслідувати все що можливо. Декілька міських добровольців лишилися по периметру навколо будівлі, бо боялися увійти.

Александр, наблизившись до дверей, побачив на них дивний знак – перегорнутий хрест, який знаходився у колі та був перекреслений двома діагональними лініями з правого боку. Гучно постукавши в двері кулаком, Александр чекав на відповідь. Коли її не відбулося, він, зі всієї сили, постукав ще один раз, однак, коли він це зробив – двері, із противним скрипом, відчинилися самі. На усіх хто був поблизу подув противний, затхлий сморід, від якого засльозилися очі. Деяких місцевих знудило.

Однак, крім смороду, нічого неможливо було роздивитися – настільки там було темно. Було прийнято рішення зробити факели, бо ліхтарів ніхто не захопив.

Отримавши джерело світла, усі, хто не злякався, а після смороду ще декілька людей виявили бажання лишитися зовні, увійшли всередину. Александр йшов перший, за ним його заступник, після нього голова міста та й всі інші. У середині смерділо ще більше, немов це раніше було місце для забиття тварини. Обережно рухаючись у коридорі, загін йшов далі, не зустрічаючи ніякого супротиву.