Потенційні кандидати: два чи три?

6

Сонце кидало на землю останні промінчики світла. Поволі на землю опускалася темрява. Рослинний світ природи завмирав. Прокидалися нічні мешканці: світлячки тихесенько кружляли навколо гілля, сови виходили на полювання, десь чутно спів цикад…

Але у багатотисячному місті такого зовсім не буває. Місто не спить. Вулиці, навіть вночі, потопають у заторах, ресторани та кафе вмикають ілюмінації, приваблюючи до себе ще більше відвідувачів. Чути приємну мелодію: то вуличні музики радують прохожих своєю грою, змушуючи слухачів торкнутися мистецтва хоч краєм їхньої душі. Атмосфера заворожує, надихає, зворушує... У великому місті просто на вулиці ти можеш зустріти і поета, і актора, і режисера, і відомого журналіста. Кажуть, що місто дарує багато можливостей для розвитку, розваг, відпочинку, створення власної кар’єри та пошуку спорідненої душі…

У кафе грала приємна музика. За одним із столиків розмістились Ліза та Сашко.

- …і тільки тоді я і зрозумів, що сцени, написані мною, були вирізані, а я продовжував сперечатися з актором щодо його неіснуючих реплік.

Сашко розповідав історії одна за одною. Він був смішним, веселим, з ним було просто і легко. Очі дівчини сяяли, а посмішка не сходила з обличчя. Їхній діалог перервав телефонний дзвінок. Ліза довго шукала телефон у сумочці, дзвонила Мері.

- Вибач, я маю відповісти.

Дівчина піднялася і вийшла з кафе у коридор. Біля одного з вікон вона нарешті відповіла на дзвінок.

- Ти так довго не відповідала! Я думала, що трапилося погане, – Мері швидко почала говорити.

- Привіт, вибач, що так довго. Нічого поганого не трапилося. Навпаки, все прекрасно.

- Тобто знайомство з твоїм новим керівництвом пройшло вдало?

- О, Аластор дуже приємний чоловік. Ми майже одразу знайшли спільну мову.

- Аластор? Ви вже так близько познайомилися? Він симпатичний?

- Мері…Ти як завжди…

- А ти зараз де знаходишся? – голос Мері став грайливо-підозрілим.

- У кафе,– Ліза відповіла спокійним голосом, а губи розтягнулися в милу посмішку мимоволі.

- З Аластором?

- З Сашком.

Деякий час на лінії не було чути ані звука. Ліза розуміла, що це тимчасово. Таргани у голові її кращої подруги вишиковувалися у правильний стрій. Нарешті Мері подала ознаки життя.

- Лізо, якщо ти зараз же не розкажеш мені все детально, то я не знаю чим обернеться для тебе наша дружба!

-Розривом?

- І не сподівайся так легко відбутися! А краще зробимо так: через годину я буду в тебе вдома, прихопи по дорозі пляшку вина і зустрінемося там.

- Але якщо я запізнюся, то тобі прийдеться провести у мене під дверима увесь вечір.

- Я знаю де ти ховаєш ключі. Буду чекати тебе в квартирі. Все.

- Зачекай, а до вина що взяти?

- Я вже взяла. Ти, думаєш, чого я тобі так довго дзвонила. Родичі привезли сир з-за кордону. Казали, що дуже смачний та ароматний.

- Домовилися. Через годину.

- Лізо?

- Що?

- Виховані дівчатка на першому побаченні не цілуються, – голос Мері знову став грайливим.

- То передай це їм, а ми, відьми, діємо інакше.

Я відключилася. Пора повертатися.

Сашко сидів за столиком і по його невеселому виразу обличчя було зрозуміло, що він уже зачекався.

- Вибач, що так довго. Подруга, – спробувала якось поліпшити ситуацію я.

- Все добре?

- Так, просто чудово.

Його обличчя знову стало безтурботним та чарівним.

- Розкажу тобі ще одну історію, про телефон.

І хлопець знову поринув у розповіді. Я слухала і розуміла, що Сашко мені подобається. Його манери, поведінка, характер, професія…Можливо, варто спробувати. Хтозна як повернеться доля…

- Може, сходимо в кіно? Я перевірю, що сьогодні показують…

- Вибач, але у мене ще одна зустріч з подругою сьогодні. Краще іншим разом.

- Тоді нам потрібно обмінятися номерами телефонів, ти ж не хочеш, щоб я розшукував чарівну дівчину, що вкрала моє серце з плакатом посеред офісу.

- Ммм… яка цікава ідея…

- Лізо, я пожартував.

- Цього разу я зрозуміла.

Ми засміялися одночасно. Обмінявшись номерами, попрощалися і розійшлися.

Моя душа співала, літала, раділа. Я не можу іншими словами описати свій неабиякий піднесений стан. Таке відчуття, що нарешті я зустріла його.

Дорогою додому я зайшла в один магазинчик, щоб обрати вино до сиру, що передали Мері. Я довго ходила поміж виставкових експонатів  пляшок у пошуках недорогого та смачного.

 -Така чарівна…як завжди, – я почула позаду себе.

Повільно повертаючись я була майже впевнена в тому, кого побачу. Тільки один чоловік міг вести себе так нахабно – Валентин. Дійсно, він стояв, пильно стежачи за кожним моїм кроком та виразом обличчя.

 «Цей недовірливий погляд…Невже саме так виживають акули бізнесу – без віри у людей та покладаючись лише на власні сили?» – думки роєм дзижчали у мене в голові. Як би мені не хотілося цього визнавати, але цей чоловік цікавив мене, не давав спокою своїм дивним ставленням до світу та людей.

- «Пане Одієвський! Яка приємна зустріч!» – хотіла б я сказати, та потерплю, – відповіла я на його слова.

- Елайзо, здається наша зустріч тут і зараз з вами – доля, чи не так? – він розвів руками і широко посміхнувся.

Хм… посмішку шакала я вже не одноразово бачила, не дивує більше. Скоріше, я хочу дізнатися, що він приховує за нею.

- Можливо, – я вирішила підіграти йому. Але за своїми правилами. – Як бачите, мені зовсім від вас не сховатися. Такий сильний чоловік завжди може знайти жінку, що його цікавить, чи не так?

О, так…Це було того варте. Його вираз обличчя на секунду став здивованим та розгубленим. Такої Елайзи він зовсім не очікував побачити. Легка схвильованість накрила його на долі секунди – цього мені достатньо. Я побачила, що цю маску, з якою він зрісся, можна пробити, зняти і розкрити істинне єство цього чоловіка.