Контракт

4

У кафе було затишно. Люди спокійно відпочивали у компанії один одного. Лише за одним столиком стояла напружена тиша. Елайза мовчки дивилась на свого несподіваного замовника. Одієвський нахабно сів за столик і зробив замовлення.

-Здається, ти втратила дар мови. Як нам обговорити майбутню співпрацю?

-Про що ти говориш? Коли я прийшла на зустріч, то думала, що працюватиму з серйозними людьми, а не гратимуся в твої ігри.

-Ці ігри принесуть тобі чималі гроші. Хіба тебе це не радує?

-А тобі? Хіба ти нічого не отримаєш з цієї співпраці?

-Отримаю. І, напевне, навіть більше ніж очікував. Давай обговоримо контракт.

-Я не буду з тобою працювати, – взяла сумку і наважилась вийти з-за столика. – Не думаю, що з цього щось вийде.

-І що, ти вже здійснила оплату всіх наданих галереєю послуг? Мені відомо, що коштів ледве вистачило, щоб розплатитися за рекламу та оформлення. В тебе залишився чималий борг. А в твоїй сфері художник з боргами не зможе пробити собі дорогу у високий світ мистецтва.

Я повернулась на своє місце і пильно подивилася на співрозмовника.

-Ти так багато про мене дізнався? Не лінувався збирати різні плітки? Хтось казав, що чоловіки ще більші пліткарі ніж жінки. Напевно, це про таких як ти.

-Той, хто володіє інформацією, володіє світом.

-Так і будемо перекидатися прислів’ями чи, може, поговоримо про справи?

-Мені подобається твоя ділова завзятість.

Одієвський посміхнувся і дістав сигару. Я зморщила носа – ніколи не любила запах тютюну.

-Моя фірма займається виготовленням шкіряної продукції. У Мілані у нас є своя фабрика. На даний момент ми шукаємо дизайнера, який працював би над оформленням нової колекції сумок та гаманців.

-Те, що ти директор рекламного агентства,  виявилося черговою брехнею. Отже, у тебе своя фірма.

Валентин посміхнувся.

-Я не обманув тебе. Рекламне агентство, власна фірма, газета, декілька ресторанів, дитяче кафе і розважальний центр – це все належить мені. Як бачиш, я багатогранна особистість.

-Скажімо, робота мене зацікавила. Але чому я? Є багато відомих дизайнерів, які залюбки попрацювали б над таким замовленням.

-Тому що це маєш бути ти. Думаю, що в тебе дуже свіжий погляд на певні речі.

Я задумливо постукувала нігтями по поверхні стола. Треба було подумати. Грошей не вистачало. Робота цікава. Хіба ж я не зможу дотримуватися ділових стосунків з Одієвським? До того ж, він не буде контролювати процес створення дизайну. Можна спробувати.

-Думаю, що варто спробувати.

-Чудово, ось контракт. Прочитай, потім обговоримо і підпишемо. А зараз у мене запланована інша зустріч з клієнтом. Бувай.

Валентин піднявся і рушив до виходу з кафе. А я не зводила погляд з контракту. Чи правильно я зробила? Чи дійсно все пройде гладко? Чи не виникне «певних проблем» у стосунках з Валентином? Все було туманно. Я чітко знала одне: змішувати особисте життя і роботу не припустимо. Я через таке пекло пройшла, поки змогла розірвати всі стосунки з Антоном…

Ось уже декілька тижнів я проводила на самоті. Моя квартира ще ніколи не здавалась такою великою та пустою. Іноді забігала Мері, приносила щось смачненьке і свіжі новини. Відкривала вікна та мила посуд в раковині. Заглядала у холодильник, розставляла в ньому куплені продукти. І весь час гомоніла. То тут, то там я чула її бадьорий голос.

-Лізо, досить валятися на дивані. Піднімайся, будемо вечеряти.

-Скоріше, снідати. Що це?– я в’яло наколювала на виделку щось…зелене.

-Броколі.

-І як ти їх готувала?

-Варила. Смажила. Тобі сподобається, спробуй.

-Ні, дякую, я краще каву зроблю.

Я встала з-за стола і підійшла до кавоварки. З вікна відчувався подих літа. Перші дні літа…тільки уявіть. Невже я проспала весну? Її квітучість, нестримність, романтичність….

-Я хотіла з тобою поговорити, – якось боязко мовила Мері.

-Про що?

-Про кого, скоріше.

Я нервово здригнулася. Знала, куди веде ця розмова.

-І про кого ж? Напевно, про Степана. Чи про сусідку з четвертого поверху?

-Лізо, припини. Твоя студія…

-А що з нею?

-Власниця приходила, сказала, що Антон забрав депозит. Тобі потрібно знайти нове місце або заплатити.

-Скільки?

-Таку суму ти не зможеш собі дозволити.

Я перебирала в голові різні варіанти. Студія, картини…Треба якось їх перевезти. Куди?

-Мері, пам’ятаєш мою попередню студію? Та, в якій я працювала ще до знайомства з Антоном. Думаєш, її вже хтось орендував?

-Я дізнаюся. Все, мені пора.

Мері почала швидко збиратися.

-Сьогодні у нас вечірній прийом у лікаря. Думаю, що будуть гарні новини.

З такими словами Мері швидко вийшла за двері. Я встигнула тільки кивнути. І що я за подруга? За своїм горем навіть і забула про Мері. Їй теж зараз нелегко. Вони з Степаном дуже хочуть мати дитинку. І працюють над цим уже декілька років. Їй потрібна моя підтримка, а не така, якою я стала. Критично дивлюсь у дзеркало. Я собі не подобаюся. Треба вибиратися з цієї халепи.

Наступний ранок сонячне проміння як завжди проникало у спальню молодої дівчини. Не було ні зачинених штор, ні розібраного ліжка. Більш того, хазяйки квартири теж ніде не було. Вона в цей час веселою ходою заходила у офіс свого екс-коханця.  На вході її зустріла секретар.

-Марго, добрий ранок. Антон у себе?– я вирушила прямо до його кабінету, не звертаючи увагу на секретаря.

Антон був у кабінеті. І не один. Поруч стояла молода жінка, світле волосся і блакитні очі робили її красунею.

-Лізо, що ти тут робиш?– здивовано запитав мене Антон.