Спогади

3

- Лізо, привіт. Ти це бачила?– Мері як завжди без попередження влетіла в квартиру зі смартфоном у руках. – Майже кожна стаття в Інтернеті про твою успішну виставку. Ти тільки поглянь!

- Доброго ранку, Мері. Я рада, що енергія в тобі б’є ключем. Чого не можна сказати про мене, – промовила я і позіхнула. – Ти на годинник дивилась?

- А ти? Зараз майже дев’ята година, а ти досі ходиш по квартирі в одній піжамі.

Я критично оглянула себе. Так…рожева піжама з пандами зовсім не надихала, зате була дуже зручною. Я знизала плечима і почала прокладати маршрут на кухню. Без порції ранкової кави я зовсім погано засвоювала інформацію. Чайник уже майже закипів, як я помітила, що чогось не вистачає…Моя галаслива подруга тихо причаїлася десь у квартирі. Хм…поганий знак. Знаєте, коли мами залишають малу дитину на хвильку саму, а потім така підозріла тиша наступає – точно щось трапилось. Отак і Мері: її мовчання як тиша перед бурею. Я налила дві чашки кави, відкрила вікно і, вслухаючись в ранкову метушню на вулицях, відправилась на пошуки своєї любої подруги.

Мері знайшлась у кімнаті, яку я облаштувала для зберігання фарб, пензликів, палітр та невдалих робіт.

- Що ти тут робиш?–запитала я.

- Лізо, що це за картини?

- Хіба це можна назвати картинами. Просто деякі замальовки, щось я побачила на вулицях міста, щось прийшло до мене уві сні, а дещо руки самі малювали без усвідомлення того, що має бути.

Мері віднайшла найстаріші мої роботи ще студентських часів, які я завжди соромилась комусь показувати. Вони здавались мені не зовсім вдалими і не вартими перегляду. Та подруга стояла, її погляд зачепився за щось.

-Щось трапилось? Чому ти так виглядаєш дивно? – поцікавилась я.

-Розумієш, на всіх твоїх роботах зображено фігуру чоловіка.

-І це дивно? Я часто малюю людей, ти ж знаєш…

-Та ні. Поглянь. На кожному полотні ти зображаєш його фігуру одними й тими ж кольорами, він стоїть в тій самій позі, а обличчя….

-Що з ним?

-Ти промалювала його детально, вкладаючи душу.

Я задумалась. Дійсно, малювала портрет жінки, а на задньому фоні він. Малювала пейзаж, там теж він. І так на кількох роботах.

–Мері, я думаю, що зустрічала цього чоловіка на вулицях міста, можливо навіть і не один раз. Саме тому його образ запам’ятався.

–Десь я його вже бачила….

–Так, не вигадуй. Я знаю, що ти полюбляєш складати романтичні історії про зустріч закоханих, яких пов’язала доля.

– Добре. Що це так ароматно пахне? Чи не кава?

Я посміхнулась. Це ж треба вміти так легко і невимушено змінити тему! Треба так вміти.

– Я тобі каву теж зробила. Ходімо, я готова вислухати усі новини жовтої преси.

– Я не читаю жовту пресу. – Мері зробила вигляд ображеної маленької дівчинки і надула губи.

Весь ранок ми спокійно читали статті і раділи, якщо знімок особливо гарно вийшов.

– Подивись, у цього фотографа руки від Бога. Глянь, ти тут така чарівна! – Мері показувала мені наступну світлину. – А це що? Хто цей гарний чоловік?

В одному з таблоїдів Мері знайшла фото, на якому пан Одієвський міцно притиснув мене до свого тіла. І головне, провокуючий підпис: «Вигідна партія? Валентин Одієвський знаходить своє чергове кохання!»

Я ліниво зробила ковток кави і відставила смартфон. Кожен виживає як може. І якщо якесь видання вирішило за мій рахунок збільшити собі кількість підписників, то не думаю, що сильно зможу на це вплинути.

-Давай, зізнавайся. Хто цей красунчик? – Мері не терпілося витягнути з мене всю інформацію.

-Я навіть добре його не знаю. Ми познайомилися на виставці в перший день. І якщо він виглядає для тебе красенем, то це не означає, що в очах іншої людини він такий…

-Тобто, не твій тип? А що не так? У нього пахло з рота? Чи він сьорбав, коли пив шампанське?

-Мері, заради всього святого! Чи можеш ти бути трохи серйознішою?

-А що не так з моїми питаннями? Коли починаєш жити з людиною, то її звички відіграють важливо роль. Пам’ятаю, коли ми з Степаном почали жити разом, мене дуже дратувала його звичка не мити після себе чашку від кави. Я розумію ще посуд: я жінка, я помию…Коли матиму гарний настрій. Але чашка …Брр… А ще він вночі як лягали спати….

-Досить, я не хочу знати всі ваші інтимні подробиці…

-Хропів. Я хотіла сказати, що Степан хропів. Я довго звикала, як згадаю ті темні дні минулого…

-То чому ж тоді ти досі з ним? І ви ж навіть одружилися…

-Я кохала. Просто кохала його. І тому всі його звички здавалися мені не такими важливими, якщо я тільки уявляла, що він піде, що його більше не буде в моєму житті. Все ставало таким непотрібним без нього, таким пустим…

Поїзд метрополітену рухався швидко. Людей було занадто багато. Час пік. Дехто сидів у телефоні, дехто вчитувався у сторінки паперової книги, а хтось просто дрімав і зовсім не боявся пропустити свою станцію. Аж ось оголосили зупинку. Молода дівчина, курноса та кучерява, швидко підхопилася і почала проштовхуватися крізь натовп до виходу. За нею раптом піднявся і вирушив юнак. Він старався очима не втратити її фігуру. Ось дівчина нарешті вийшла і почала швидко підніматися сходами. Очевидно, що вона дуже поспішала – постійно поглядала на годинник і нервово поправляла зачіску.

-Перепрошую, дівчино! Зачекайте! Прошу вас! – слова юнака потопали у океані звуків.

Нарешті йому вдалося наздогнати цей маленький смерч і схопити за руку. Дівчина повернулась і здивовано дивилась то на нього, то на його руку, що тримала її. Хлопець задихався від бігу. Люди намагалися обійти пару, що застигла здавалося б у часі та просторі, стороною.

-Телефон….твій телефон…він…– почав був хлопець.

На обличчі у дівчини з’явилась розуміюча посмішка.

-Я не роздаю номер свого телефону абикому на вулиці.