Нахабний незнайомець

2

Львів продовжував жити своїм життям. Здавалось, що його ніщо не хвилює. Сімейні драми? Ні, не цікаво… Розбиті серця? Бачив таких немало… Життя руйнується? Хіба ж тільки в тебе… Кажуть, все, що відбувається у місті Львів, стає для людей чарівною казкою. Моя пригода обернулась для мене страшним оповіданням.

Природою закладена зміна пір року. За весною прийшло літо, а потім настала осінь. Разом з тим змінювався і мій внутрішній стан. Спочатку було боляче, потім стало шкода себе. На зміну жалю прийшла злість і ненависть. Останнім був спокій і прийняття ситуації. Усвідомлення того, що моє майбутнє і Його – різні. Розуміння того, що у моєму житті Його більше не буде. Я не змогла вимовити це ім’я, навіть про себе…

Рятувала мене Мері. Ця активістка, яка завжди витягувала мене на різні екскурсії, прогулянки та надихала на божевільні речі, просто постукала у двері моєї квартири, мовчки зайшла, обійняла мене і довго плакала разом зі мною. Якби не вона...

Минав час, затягувались мої рани. Я змогла знову посміхатись, часто проводила свої вихідні разом з Мері та її чоловіком Степаном. Вони стали моєю підтримкою та опорою. Я розуміла, що життя іде далі. Завершила свої роботи, готувалась до виставки. Елайза Стоун…Такий псевдонім допомогла придумати мені Мері. Каже, що зараз всі так роблять, щоб привернути увагу до своїх робіт закордонних цінителів мистецтва. Якось ми обговорювали це за вечірньою кавою на балконі моєї квартири і Мері, задумавшись, промовила фразу, яка врізалась мені у пам’ять, ніби гравірування на камені.

-Ти тепер не Ліза Каменяр, ти – Елайза Стоун. Це твоя можливість з новим ім’ям прожити життя по-новому, як Елайза.

У процесі підготовки до своєї виставки мені прийшлось узгоджувати майже всі моменти з організаторами, злагоджувати конфліктні ситуації, що виникали. Роботи вистачало. Часу страждати не було, та й більше не хотілось. Все, що сталось, закрито під сімома замками мого серця.

Тепер, йдучи просто по вулиці, я скрізь натрапляла на свою рекламу. На вітринах магазинчиків, на  тролейбусах та автобусах були афіші: «Елайза Стоун проводить виставку! Відкриття року!» Я посміхалась. Звісно, на мене чекала оплата оренди приміщення, розрахунок за послуги дизайнерів, організаторів виставки. Я сподівалась, що мені вистачить зароблених коштів.

Грандіозне відкриття сталось 29 червня. У цей день я дуже хвилювалась. Чи прийдуть відвідувачі? Чи сподобаються мої картини? На урочисту частину були запрошені політики, адміністрація міста, мистецтвознавці, колекціонери і просто поважні люди. Мені сказали, що так прийнято.

Люди поступово розходилися в різні кінці галереї. Хтось спокійно спілкувався із знайомими з келихом у руках, хтось поважно споглядав на відвідувачів зі свого місця, хтось переходив від картини до картини, намагаючись відшукати на полотні щось для себе. Я вирішила теж оглянути свої роботи свіжим поглядом, уявити собі, як їх бачать відвідувачі.

–Гарно, чи не так? – звернувся до мене один із відвідувачів. –Ця картина називається «Рай».

–Ви знайомі з творчістю художниці?–поцікавилась я. Сірі очі уважно дивились на мене. Високий, статний, молодий…

–Не зовсім, скоріше з самою художницею, - повідомив мені мій новий знайомий і зробив ковток дорогого шампанського.

–Елайза Стоун… Ніколи раніше не зустрічала такого ім’я. Повірте, я знаю багатьох художників і реставраторів, але про неї не чула, - вирішила підіграти я. Цікаво почути якусь брехню про себе зі сторони. Коли розкажу Мері, то посміємося разом.

–І ким працює така чарівна леді? – цікавився мій знайомий. Його очі пильно вдивлялись в мої, а губи складалися в посмішку, яку, скоріше, побачить жертва на обличчі серійного вбивці.

–Критик. Літературний критик, – чітко мовила я, намагаючись не відводити погляд. – То що вам відомо про художницю та її роботи?

– Хм…Ця інформація знадобиться вам хіба що для загального розвитку.

–Повірте, у мене широкий кругозір і дуже обширне коло знайомих.

–Елайза Стоун –це псевдонім молодої художниці, виставкою якої займається моє рекламне агенство. Оскільки справжнього імені ніхто не знає, та й про її минуле нічого не відомо, я вирішив дізнатися більше про те, що мене цікавило.

–І як успіхи? Вам вдалося? – запитала я, торкаючись свого келиха.

–А це вже ви мені скажіть, Елайзо. Молода, перспективна, з власним баченням світу, його хороших сторін та недоліків. Ви вперше проводите власну виставку і я впевнений, що заробите достатньо, щоб покрити борги. Ви ініціативна, вперта і зовсім не розкрита книга. Валентин Одієвський, директор рекламного агенства «Реальна мрія» – він протянув мені візитку і мило посміхнувся.  

– Сподіваюсь, що мені вдалося вас вразити– знову ця посмішка голодного вовка.

– Вразили. Ви знали хто я і продовжували прикидатися.

– Ну що ви, Елайзо, я просто вирішив підіграти такій чарівній дівчині.

–Не перебільшуйте, я звичайна.

–Зовсім ні, в жодному із загальноприйнятих сенсів.

–Давайте ближче до справи. Що вам потрібно? – я вирішила прямо спитати. Досить цих ігор. Награлася.

Валентин наблизився до мене з хижим поглядом.

– Ви. Мені необхідні саме ви – тихо прошепотів він мені на вухо. Гаряче повітря обпалило обличчя, серце нервово забилося, а  легеням не вистачало кисню. – Таку чарівну і привабливу дівчину я давно не зустрічав. Спочатку я відчував якийсь певний потяг, коли думав про вас, а потім зрозумів, що повинен зробити вас своєю…

Я приходила до тями повільно. Це зовсім не те, чого я чекала. Можна подумати про роботу, участь у організації благодійної акції чи ще якогось заходу…Але коли чоловік, і доволі симпатичний, прямо зізнається тобі в своїх потаємних бажаннях – це викликає тривогу. І аж ніяк не хочеться довіритися такій людині.

–Ми з вами щойно зустрілися. Раніше я навіть і не чула про вас. І в перші п’ять хвилин знайомства ви готові затягнути мене до ліжка? Це грубо з вашої сторони і зовсім вам не личить.