Розбиті надії

1

Ранок настав неочікувано. Просто відкрила очі і зрозуміла, що більше не засну. Так іноді буває. Через відкрите вікно було чути, що місто оживає. Перші автобуси вже давно почали ходити, вуличний рух ставав дедалі жвавішим. Люди поспішали на роботу, іноді навіть втрачали самоконтроль, очікуючи таксі чи тролейбус.  Десь далеко лунала сирена, напевно, трапилось щось лихе.

Я зайшла на кухню і ввімкнула кавоварку. Нічого кращого немає, ніж свіжа кава у спокої та тиші. Так проходили мої ранки. Зазвичай,  кутаючись в теплу ковдру, я виходила на балкон з кавою в руках і спостерігала за містом. Після мого переїзду сюди пройшло немало часу, але я і досі не звикла до його чарівних видів увечері та тих надій, які воно дарувало мені вранці. Кожен день для мене був сповнений очікуваннями та надіями. Спитаєте мене: кого чи чого я чекала? Що сподівалась отримати чи побачити? На ці питання я й сама не зможу дати відповідь. Просто вже так звикла: прокидатись, вітатись із таким гомінливим містом, пити ранкову каву і сподіватись…

На роботу я завжди йшла звичним мені маршрутом. Вздовж яскравих вітрин із різними красивими речами, потім повернути ліворуч і пройти два квартали прямо. Вийти на міст. І тут, наче  якийсь ритуал, ніколи не могла спокійно пройти. Мене завжди тягнуло подивитись у глибину ріки, заглянути в її сині очі. Мені здавалось, що її хвилі, такі різні кожного разу, бачили мою душу та серце. Це не я вглядалась у неї, а вона зазирала у мої думки, сни, наміри… Звично посміхнувшись, я перетнула міст і швидкими кроками підійшла до зупинки тролейбуса. Ось і він…Номер 1004. Тролейбус з ангельським маршрутом. Так люди кажуть.

Я проїхала чотири зупинки. А ось і будівля, в якій я працюю. Щоразу мене дивує її величність та вік. Як серед сучасних мегаполісів та хмарочосів могла так довго проіснувати така кам’яна будівля. Кремезні колони, що, здавалося, тримають саме небо. А стеля майже повністю вкрита фресками.

Навпроти моєї майстерні знаходиться Стрітенський костел монастиря кармеліток. Це доволі відоме місце у Львові. Його архітектурна значимість є величезною. Побудований в стилі бароко, він вражає своєю красою та величністю.

Я дійшла до дверей своєї майстерні і повернула ключ. Тихо ввійшла. Відкрила вікно. Свіжого повітря завжди не вистачало. Глибоко вдихнула на повні груди. Весна у Львові завжди прекрасна. Хочеться жити.

Я подивилась на свою останню роботу. Жінка на картині оживала. Певні контури уже були промальовані, залишались ще деякі деталі.  Біля картини в хаотичному безладі лежали фарби, пензлики, палітра і велика кількість різноманітних ескізів. Іноді я бачу щось на вулиці, в кафе чи просто виглядаючи з вікна, і не можу втриматись, щоб не зобразити це. Руки старенької бабусі, посмішка маленької дівчинки, розбиті коліна вуличного хлопчиська, діти на велосипеді, жінка з квітами в руках….Це не просто ескізи моїх картин, це – життя. Я малюю його таким, яким воно є.

-Лізо, доброго ранку. Твоя чергова порція кави.

Цю дівчину звати Марічка. Але вона вам ніколи в цьому не зізнається. Для всіх вона – Мері. Ось так. Ми познайомились в день мого переїзду в Львів.  Спочатку жили по-сусідству, але потім Мері вирішила змінити квартиру на житловий будинок у спальному районі міста. Туди вона й переїхала разом зі своїм чоловіком. Працює вона у сусідньому приміщенні журналістом. Пише статті для різних сайтів. Ми дуже швидко подружились, вона – моя найближча подруга. Інших у мене просто немає.

-Добрий ранок, Мері. Дякую за каву, ти – чудо.

-Ну, ти нічого не хочеш мені розповісти? – в очах моєї подруги засвітився вогник цікавості.

-Та ні. Протягом вчорашнього дня нічого такого не трапилось. Що я повинна тобі розповісти?

-О, знову ти за своє. «Нічого не трапилось»… Антон дзвонив?

Антон Заводний – хлопець, з яким я зустрічаюсь.  Ми познайомились зовсім випадково на зупинці автобуса. Пам’ятаю, що тоді дощ лив як із відра. А в мене не було парасольки, тому я сильно промокла і знайшла собі прикриття від зливи на зупинці. З часом туди підійшов і Антон. Ми розговорилися і обмінялись номерами телефонів. І вже ввечері він мені зателефонував. Антон добрий, милий, мені з ним спокійно та затишно. Я дійсно в нього закохалась. А Мері часом жартувала, якщо вперше кохатимеш так сильно, то коли зустрінеш своє друге, третє і так далі кохання, то не вистачить душі на всіх. Я ж твердо була впевнена в тому, що протягом всього життя кохатиму лише Антона. Нікого іншого біля себе я не уявляла.

- А ти звідки знаєш?– поцікавилась я. – Дивно, що мій хлопець повідомляє тобі про свої плани щодо мене.

-Лізо, перестань,– голосно засміялась Мері. – А то я подумаю, що ти його ревнуєш до мене. Справа в тому, що вчора він подзвонив до мене і запитав поради. Хоче зробити тобі сюрприз. Розпитував, в який ресторан краще тебе повести, де гарна атмосфера, які квіти ти любиш…

-Ти ж не думаєш, що він…– почала я нерішуче.

-Саме так. Думаю, він хоче зробити тобі пропозицію.  Попросити в тебе руку і серце. Це ж так романтично…Ти тільки уяви: квіти, музика, приємна атмосфера, каблучка з діамантом…

-Стоп, це вже занадто, – я стиснула долонями свої почервонілі щоки. Від однієї думки про це – кидало в жар.  В Антона дійсно був свій бізнес. З орендою моєї майстерні теж допоміг мені він. Знайшов власника, звів, допоміг переїхати. Він був надійним. Але каблучка з діамантом, ресторан – це все не могло бути пов’язаним зі мною.

-Ти вважаєш, що не варта діаманта?– брови подруги насупились і я знала, що чергової розмови про власну самокритичність та занижену самооцінку не минути.

-Лізо Каменяр, як тобі не соромно забувати все те, що я довгими вечорами вбивала тобі в голову. Ти хочеш, щоб ми знову відновили наші курси по підвищенню твоєї самооцінки?

-Ні, дякую. Я все пам’ятаю: прекрасна, чарівна, незалежна – це все про мене. – Як мантру, я повторювала давно вивчені фрази, щоб заспокоїти подругу.