《Рідний брат》- як багато емоцій та спогадів навіює ця фраза... Не кожна з нас замислювалась, чи не приховує він нічого від неї. Так і я Валенсія Саміель жила в тихому й туманному небачені, доки не почала помічати зміни в поведінці мого улюбленого старшого братика Адріана Саміеля. Він почав все частіше й частіше десь зникати. Людина, яка гарно вчиться і має багато друзів, починає замикатися в собі, насправді ж дивно? Наші батьки надто зайняті люди, щоб помітити це. Наша сім'я має дуже гарну мережу готелів та елітних ресторанів, тому найчастіше наші тато й мама залишають нас двох на гувернандку Елен, яка і піклупіклується про нас. Тим паче, бізнес не заважає нам бути дружиною і щасливою сім'єю. Але все ж таки, мені не вистачало уваги батьків і фактично, їх увагу мені почав замінювати Адріан, який був старшим за мене на вісім років.
Останнім часом він почав витати в хмарах і якось мрійливо задивлятися на небо. Можливо на нього так весна впливає, хоча на дворі вже липень. Коли я питаю його, що трапилося, він лише посміхається й тріпає мені волосся рукою і йде до своєї кімнати.
- Адріане, зажди мене, я хочу отримати відповіді на свої запитання!
- Валенсія, я вже пояснив, у мене зараз в обмаль часу , давай трохи пізніше. Домовились?
- Ні!
Він зачиняє двері перед моїм гарненьким носиком і я, надуваючи свої щоки, тупнула ніжкою і почала спускатися у вітальню на першому поверсі.
Там я зустріла нашу гувернандку Елен, жінка побачивши мене посміхнулася. Я ввічливо привіталася з нею, і почала розповідати про дивну поведінку брата. Вона уважно мене слухає й розуміючи киває головою.
- Я здогадуюся, що з ним трапилося.
- Що? Що? Скажи мені будьласочка!
- Я вважаю що ваш брат повинен сам вам про це розповісти.
- Елен, благаю! Він постійно каже, що в нього недостатньо часу для задушевної бесіди.
- Моя люба, дай йому трохи спокою.
- Но чому? Я хвилююся за нього!
Елен залишає мене з моїми тривожними думками і вирушає до кухні перевірити, як там справи з нашою вечерею. Я все ще не до кінця могла зрозуміти, що коїться у цьому будинку! Бо мені, постійно відмовляються казати що з моїм братом.
Я вирішую зателефонувати мамі й попитати в неї, як справи і коли вони повертаються з татом з Тайланду, де у них була партнерська зустріч.
- Привіт матусю!
- Привіт моє маленьке сонечко.
- Як ви там? Скоро повернетесь?
- Гадаю, що так. Як там мій улюблений синочок?
- Не знаю, що і казати
- Що трапилося? -питае вона трохи схвильованим голосом.
- Я не розумію матусю, він якось дивно себе поводить! Постійно зітхає дивлячись то на телефон, то на небо. Може він захворів?
- Я починаю здогадуватися, що в нього за хвороба - мама трішки сміється .
- І що ж то таке?
- Здається, наш хлопчик закохався.
- Що?!
- Ти ще замала, щоб у мене про це питати.
- Ні, я вже не маленька!
- Тобі нагадати про твій вік? Тобі лише десять років, так що поговоримо про це роки через два.
Ми прощаємося і завершуємо нашу розмову.