Епілог

Минуло півроку...

Осінь повільно вступала у свої права. Дерева навколо бабусиного будинку вже починали жовтіти, а ранкові тумани дедалі довше стелилися над полями та озером.

Життя поступово поверталося до звичного ритму.Анна знову працювала. Вона винайняла невеликий будинок неподалік села, щоб частіше навідувати бабусю. Після всіх подій їй більше не хотілося тікати від минулого.

Та дещо змінилося назавжди.

Щоночі перед сном вона клала срібний кулон на тумбочку біля ліжка.Іноді їй здавалося, що метал залишається теплим навіть через кілька годин.

Наче хтось тримав його до неї.

Наче хтось був поруч.

Одного вечора Анна переглядала старі сімейні фотографії.

Серед них лежав і той самий знімок із написом:

«Озерна. Літо 1941 року».

Вона вже десятки разів розглядала його.

Але цього разу помітила дещо нове.

У дальньому куті фотографії виднілася стара дерев'яна табличка.

Раніше напис на ній був нерозбірливим.

Тепер же Анна змогла збільшити зображення.

І відчула, як кров холоне в жилах.

На табличці було написано:

«Озерна дитяча лікарня».

Анна насупилася.

Такої лікарні в селі ніколи не існувало.

Принаймні ніхто про неї не згадував.

Вона швидко відкрила ноутбук і почала шукати будь-яку інформацію.

Через кілька хвилин знайшлася стара газетна вирізка.

1941 рік.

Пожежа.

Повне знищення будівлі.

Двадцять сім зниклих дітей.

Анна завмерла.

Зниклих.

Не загиблих.

Саме так було написано в статті.

Її серце почало битися швидше.

Раптом кулон на столі тихо дзенькнув.

Сам по собі.

Анна перевела погляд на прикрасу.

Металевий корпус повільно розкрився.

Вона ніколи раніше не бачила, що кулон відкривається.

Усередині лежав маленький пожовклий клаптик паперу.

Тремтячими руками Анна розгорнула його.

Там було лише кілька слів.«Вони не всі залишилися по той бік.»

Підпису не було.

Але внизу сторінки хтось намалював маленьку квітку.Таку саму, яку Марійка завжди малювала в дитинстві.

У кімнаті стало холодно.

За вікном повільно піднявся вітер.

І десь далеко, з боку озера, пролунав дитячий сміх.

Анна повільно підвела голову.

Тому що цього разу вона була впевнена.

То був не голос Марійки.

І не голос дівчинки з дзеркала.

То був голос когось іншого.

Когось, хто чекав уже дуже давно.

Когось, хто тільки-но дізнався, що двері знову відчинені....