Повернення додому

Поруч у траві щось блиснуло.

​Анна нахилилася і підняла предмет. Це був старий срібний кулон. Він був абсолютно цілим, але малюнок на ньому змінився. Тепер на металі були вигравіювані два силуети дівчаток, які трималися за руки.

​Вона стиснула кулон у долоні й відчула дивне, давно забуте тепло всередині. Страх, який переслідував її дванадцять років, зник. Голова була чистою, а спогади — цілісними.

​З боку дороги почулися поспішні кроки. Анна обернулася.

До неї бігла бабуся, важко дихаючи, з ліхтариком у тремтячих руках. Побачивши Анну, вона зупинилася, і ліхтарик випав із її рук, освітивши мокру траву.

​— Аню... — прошепотіла стара жінка, закриваючи рот руками. — О Боже, Аню...

​Анна повільно підійшла до бабусі. Вона подивилася на руїни будинку, потім на медальйон у своїй руці.

​— Все скінчилося, бабусю, — тихо сказала вона. — Михайла більше немає. І Матвія теж.

​Бабуся дивилася на неї з невимовним жахом і сльозами, які котилися по старечих щоках. Але вона дивилася не на руїни. І не на кулон.

Вона дивилася на обличчя Анни.

​Анна насупилася, не розуміючи її реакції. Вона підняла руку, щоб витерти дощову краплю з чола... і її пальці наштовхнулися на щось шорстке.

​Прямо над її лівою бровою, там, де нічого не було ще пів години тому, тепер чітко прощупувався старий, глибокий шрам.

Точно такий самий, який колись у дитинстві отримала Марійка, впавши з велосипеда.

​Анна повільно повернула голову до калюжі біля своїх ніг. У світлі місяця, що пробивався крізь хмари, на воді затремтіло відображення.

​З води на неї дивилися дві дівчинки. І обидві вони посміхалися.

Анна різко кліпнула.

Калюжа була звичайною.

У ній відображалися лише місяць і її власне обличчя.

— Аню? — бабуся торкнулася її плеча. — Що ти бачиш?

Анна мовчала.

Вона не була впевнена, чи справді бачила двох дівчаток.

Чи це була остання примара будинку.

А може...

Останній подарунок Марійки.

Вони повільно рушили додому.

Коли Анна переступила поріг бабусиної хати, старий годинник на стіні, який не працював уже багато років, раптом сам собою цокнув.

Один раз.

Другий.

Третій.

І пішов.

Бабуся зблідла.

— Неможливо...

— Що сталося?

Стара жінка дивилася на годинник так, ніби побачила мерця.

— Він зупинився тієї ночі... коли зникла Марійка.

У кімнаті запала тиша.

Анна повільно перевела погляд на маятник.

Той рівномірно хитався.

Тік.

Так.

Тік.

Так.

І раптом між ударами вона почула ледь помітний шепіт.

Зовсім поруч.

Прямо біля вуха.

— Я вдома...

Анна різко обернулася.

Нікого.

Лише вітер ворушив фіранку біля відчиненого вікна.

Але на столі лежала річ, якої там не було кілька хвилин тому.

Стара фотографія.

Пожовкла від часу.

На ній стояли дві маленькі дівчинки біля озера.

Анна і Марійка.

І вперше за дванадцять років на фотографії були обидві.

На звороті тремтячим дитячим почерком було написано лише одне речення:

«Тепер знайди мене по-справжньому».

Анна завмерла.

— Марійко...

І в цей момент вона помітила дещо страшніше.

На фотографії, далеко позаду дівчаток, біля води стояла ще одна постать.

Висока.

Темна.

Із неприродно довгими руками.

Не Матвій.

Хтось інший.

Хтось, кого не повинно було бути на тому знімку.

І під фотографією, майже стертий часом, виднівся напис:

«Озерна. Літо 1941 року».

Хоча Анна й Марійка народилися більш ніж через пів століття після цього.