Дзеркальна кімната

Спогади веліли їй бігти не вниз, а вперед — повз постать прапрадіда, прямо в кімнату без вікон. Вона проскочила під його довгою рукою, відчувши, як обличчя обпалило крижаним сиропом.

​Позаду почувся глухий удар і крик Марійки.

​Анна влетіла в круглу кімнату. Стіни тут дійсно були вкриті символами, які тепер світилися багряним. А по центру стояло воно — величезне, у зріст людини, старовинне дзеркало. Його поверхня йшла хвилями, як ртуть.

​Вона підбігла до скла. З глибини дзеркала на неї дивилися тисячі очей — очі її предків, які віддали свої життя цьому будинку.

​— Анно... — голос Матвія лунав уже на порозі кімнати. Його виснажена постать закрила собою весь дверний проріз. — Ти не встигнеш.

​Вона подивилася на кулон у своїй руці. Потім на ртутну поверхню.

І раптом помітила, що в дзеркалі відображається не вона теперішня. Там, з іншого боку, притиснувшись до скла долонями, стояла маленька п'ятнадцятирічна Анна — та, якою вона була дванадцять років тому.

​«Марійка чекала, поки ти повернешся за собою...» — пронеслася в голові фраза з повідомлення.

​Вона мала повернути не просто пам'ять. Вона мала повернути ту частину душі, яку залишила тут у дитинстві.

​Анна замахнулася і з усієї сили вдарила кулоном по центру дзеркала.

​Скло не розбилося. Кулон занурився всередину, ніби в густу воду, і з місця удару на всі боки розійшлися сліпучо-білі тріщини. Символи на стінах спалахнули так яскраво, що Анна заплющила очі.

​Почувся крик Матвія — це був не просто крик злості, це було виття істоти, яку затягує в нескінченну безодню. Будинок навколо почав рушитися, стіни падали всередину дзеркального виміру.

​Анна відчула, як чиясь сильна рука вхопила її за зап'ястя і з силою штовхнула назад.

​Вона прокинулася від того, що на обличчя падали холодні краплі дощу.

​Анна лежала на мокрій траві. Навколо було темно, десь далеко затихали останні гуркітливі звуки грози. Вона повільно піднялася на лікті й озирнулася.

​Перед нею стояв будинок на Озерній.

Точніше те, що від нього залишилося. Старі стіни повністю завалилися всередину, утворивши купу трухлявого дерева та цегли, порослу мохом. Здавалося, цей будинок зруйнувався не п'ять хвилин тому, а щонайменше пів століття тому.

​