Матвій

Зі страхітливим тріском двері розчахнулися.

​З темряви не вийшло чудовисько. Звідти повільно випливла висока, виснажена постать у довгому сюртуку минулого століття. Його руки були тонкими, як гілки сухостою, а замість пальців повітря розсікали довгі, майже скляні голки. Обличчя Матвія було блідим, як фарфор, але очі... очі були живими. Вони світилися тим самим родовим пронизливим світлом, що й у Анни.

​— Сто років... — прохрипів він, і від цього звуку вікна будинку остаточно розлетілися на друзки. — Сто років моя кров ховала мене в дзеркальних коридорах. Сто років ви міняли дівчаток, як монети, щоб утримувати засув.

​Анна подивилася на Марійку, потім на чоловіка в плащі.

— Міняли дівчаток?.. — її голос зірвався на крик. — Що це означає?!

​— Наш рід... — Марійка підійшла ближче, її доросле обличчя вмивалося сльозами, але в руках з'явилася дивна рішучість. — Наш рід проклятий, Аню. Кожні дванадцять років цей будинок вимагає плату, щоб утримувати Матвія по той бік дзеркала. Бабуся знала це. Він, — вона кивнула на чоловіка, — знав це. Тієї ночі черга була твоя. Ти мала стати новим замком.

​— Але ти штовхнула мене, — прошепотіла Анна, відчуваючи, як пазл остаточно складається в жахливу картину.

​— Я штовхнула тебе, бо любила. Я думала, що зможу перехитрити дзеркало. Але я лише відтермінувала це. По той бік я дізналася: замок тримається лише тоді, коли та, що всередині, і та, що зовні — пам'ятають одна одну. Бабуся змусила тебе все забути за допомогою ліків і гіпнозу, щоб уберегти твою психіку. І цим... цим вона послабила засув. Матвій почав прокидатися.

​Матвій зробив крок уперед. Його скляні пальці потягнулися до Анни.

— Ти — остання, — прошепотів він. — Твоя пам'ять повернулася, і тепер твоя сила належить мені. Ходімо додому.

​Світ навколо почав стрімко втрачати кольори. Стіни ставали прозорими, оголюючи нескінченну пустку з тисячами дзеркальних осколків, що літали в повітрі.

​— Ні! — Чоловік у плащі кинувся напереріз Матвію, виставивши вперед руки, з яких вирвалося те саме чисте срібне світло, яке Анна бачила на старому кулоні. — Біжіть! Обидві!

​— Михайле, ні! — крикнула Марійка, але було запізно.

​Матвій одним рухом скляної руки пробив груди чоловіка. Той навіть не скрикнув — його тіло почало розсипатися на старий, сірий попіл, підтверджуючи, що він давно вже не був живою людиною, а лише духом-охоронцем, хлопчиком із 1954 року, який застряг у часі.

​Дівчинка-дзеркало за спиною Матвія моторошно засміялася і почала танути, перетворюючись на чорну рідину, яка заливала підлогу, відрізаючи шлях до сходів.

​— Аню, слухай мене уважно! — Марійка схопила сестру за плечі, змушуючи подивитися на себе. — Кулон! Він у тебе?

— Так, у кишені... — Анна тремтячими пальцями витягла старий срібний медальйон.

— Тієї ночі я вкрала його з дзеркальної кімнати. Це не просто прикраса, це ключ від зворотного боку. Ти повинна розбити його об дзеркало в тій кімнаті, з якої все почалося. Тільки так можна замкнути Матвія назавжди.

— А як же ти?! — крикнула Анна через гуркіт грози, яка тепер вирувала прямо всередині будинку.

— Я вже частина цього місця, Аню. Моя тінь належить дзеркалу. Але ти — жива. Біжи!

​Матвій заніс свою скляну руку над Марійкою.

​У Анни не було часу на роздуми.