Дівчинка із дзеркала

Із чорного коридору долинув тихий шепіт:

— Я ж казала, що ти повернешся за собою, Анно...

А потім із темряви зробила крок та сама дівчинка з дзеркала.

І вона мала обличчя Анни.

— Ні... — видихнула Анна, відступаючи на крок.

Дівчинка вийшла з темряви повністю.

На вигляд їй було років десять. Саме стільки, скільки було Анні тієї ночі.

Те саме волосся.

Те саме обличчя.

Той самий старий светр.

Але очі...

Очі були абсолютно чорними.

Наче в них не залишилося нічого людського.

— Ти... — прошепотіла Анна. — Хто ти?

Дівчинка усміхнулася.

— Ти мене не впізнала?

Марійка різко схопила Анну за руку.

— Не слухай її!

— Чому? — тихо запитала істота. — Я ж просто хочу поговорити зі своєю другою половиною.

У будинку запала мертва тиша.

Анна відчула, як земля вислизає з-під ніг.

— Про що вона говорить?..

Чоловік біля дверей опустив голову.

Марійка заплющила очі.

Ніхто не відповів.

І саме це налякало Анну найбільше.

— Скажіть мені правду!

Дівчинка зробила ще один крок.

— Я скажу.

Вона дивилася прямо в очі Анні.

— Тієї ночі двері відчинилися не випадково.

Грім ударив десь зовні.

Старий будинок затрусився.

— Ми побачили одне одного через дзеркало.

— Ні...

— Так. Я була по той бік. Ти — по цей.

Анна згадала.

Дзеркало.

Темну кімнату.

Своє відображення.

І дитячу цікавість.

Вона тоді простягнула руку до скла.

І хтось по той бік зробив те саме.

— Ти хотіла пройти до мене, — прошепотіла істота.

Перед очима Анни раптом спалахнув давно забутий спогад.

Вона бачить себе біля дзеркала.

Бачить, як скло стає рідким.

Бачить власну руку, що проходить крізь нього.

А потім...

Крик Марійки.

Сльози.

І сильний поштовх.

Марійка.

Саме Марійка відштовхнула її від дзеркала.

І сама впала вперед.

Просто в темряву по той бік.

— Ні... — прошепотіла Анна.

— Тепер згадала? — тихо запитала Марійка.

Анна дивилася на сестру крізь сльози.

— Ти врятувала мене...

— Так.

— А сама залишилася там...

Марійка сумно усміхнулася.

— Я думала, що повернуся через кілька хвилин.

Істота тихо засміялася.

— Але час по той бік іде інакше.

Анна помітила щось дивне.

Попри те, що перед нею стояла доросла Марійка, її тінь на підлозі була маленькою.

Дитячою.

Наче частина її так і залишилася тією наляканою дівчинкою.

— Дванадцять років... — прошепотіла Анна.

— Для мене набагато більше, — відповіла Марійка.

І в цей момент будинок здригнувся так сильно, що зі стелі посипалася штукатурка.

Істота різко повернула голову.

Її усмішка зникла.

— Він прокинувся.

Усі завмерли.

Навіть чоловік біля дверей.

— Хто? — ледь чутно запитала Анна.

Але відповідь прийшла не від Марійки.

І не від істоти.

З другого поверху долинув важкий глухий удар.

Наче щось величезне зробило крок.

Потім ще один.

І ще.

Стіни затріщали.

А зі старих дверей у кінці коридору, які весь цей час залишалися замкненими, почало просочуватися чорне світло.

Марійка зблідла.

— Аню...

— Що це?

Марійка подивилася на двері з таким жахом, якого Анна ще ніколи не бачила.

— Це не істота із дзеркала.

— Тоді хто?

Марійка повільно перевела погляд на сестру.

— Це той, від кого нас намагалися сховати багато поколінь нашої родини.

Чорне світло стало яскравішим.

А з-за дверей пролунав голос.

Старий.

Хрипкий.

І моторошно знайомий.

— Анно...

Серце дівчини завмерло.

Вона вже чула цей голос.

У дитинстві.

Тієї самої ночі.

І раптом зрозуміла, кому він належав.

Не монстру.

Не привиду.

А людині, чию фотографію вона бачила в старому сімейному альбомі.

Людині, яка померла понад сто років тому.Людині, чиє ім'я в селі боялися вимовляти навіть пошепки.