Дивна кімната

Анна повільно відкрила очі.

Першою думкою було, що вона все ще перебуває в старому будинку на Озерній. Але вже за мить зрозуміла — це не так.

Кімната була їй абсолютно незнайома.

Стеля губилася в темряві, а стіни вкривали старі вицвілі шпалери з дивним візерунком, який ніби рухався, варто було лише довше на нього подивитися. У повітрі стояв запах пилу, старого дерева і чогось ще... чогось тривожно знайомого.

Анна різко сіла.

Серце шалено калатало.

— Де я?.. — прошепотіла вона.

Під ногами скрипнула підлога.

Кімната була майже порожня. Лише старе ліжко, на якому вона лежала, дерев'яна шафа біля стіни та велике дзеркало в потемнілій рамі.

Анна підвелася і зробила кілька невпевнених кроків.

Раптом вона завмерла.

На шафі стояла фотографія.

Тремтячими руками вона взяла її.

На знімку були дві маленькі дівчинки.

Вона і Марійка.

Але фото було дивним.

Позаду дітей стояв чоловік.

Його обличчя неможливо було розгледіти — воно ніби розпливалося просто на фотографії.

У цей момент за дверима почувся тихий скрип.

Анна різко обернулася.

Хтось був у будинку.

Повільні кроки пролунали в коридорі.

Скрип.

Ще один крок.

І ще.

Незнайомець наближався до кімнати.

Анна відчула, як по спині пробіг холод.

Тоді вона помітила дещо ще.

На внутрішньому боці дверей хтось подряпав лише одне речення:

«Не дозволяй йому побачити, що ти згадала.»

І саме в цю мить дверна ручка повільно почала опускатися вниз...Анна стояла посеред кімнати, не наважуючись підняти очі.Їй здавалося ніби хтось по той бік дверей навмисно розтягував момент.

Скрип.

Двері прочинилися лише на кілька сантиметрів.

Холодний протяг ковзнув по підлозі.

— Ти не справжній... — ледве чутно прошепотіла Анна. — Тебе не існує...

І раптом у пам'яті спалахнув давно забутий уривок.

Гроза.

Ніч.

Будинок на Озерній.

Марійка міцно стискає її руку.

— Аню, не дивися на нього!

Тоді вона не послухала.

Тоді вона все ж підняла очі.

І побачила те, що дитяча пам'ять не змогла прийняти.

Те, що потім роками приходило до неї в кошмарах.

Те, що лікарі називали наслідком травми.

Те, що бабуся називала вигадкою.

Але це не було вигадкою.

Двері відчинилися ще ширше.

Анна нарешті змусила себе підняти погляд.

І завмерла.

У дверному проході стояв чоловік.

На вигляд років шістдесяти.

Сиве волосся.

Темне пальто.

І очі.

Ті самі очі.

Очі, які вона бачила тієї ночі.

Очі, які переслідували її уві сні дванадцять років.

— Неможливо... — видихнула Анна.

Чоловік дивився на неї так, ніби чекав цієї зустрічі багато років.

— Навпаки, Анно, — тихо відповів він. — Це мало статися.

— Хто ви?..

Його обличчя здригнулося від болю.

— Питання не в тому, хто я.

Він зробив крок уперед.

— Питання в тому, чому твоя бабуся стільки років приховувала від тебе, що тієї ночі в будинку на Озерній зникла не лише Марійка.

Анна відчула, як земля йде з-під ніг.

— Що?..

Чоловік подивився їй просто в очі.

— Тієї ночі зникла і ти.

Кімната ніби похитнулася.

Спогади, які роками були заховані десь у глибині свідомості, почали вириватися назовні.

Друга сходинка.

Старі двері на другому поверсі.

Чийсь крик.

Плач Марійки.

І голос, який вона колись уже чула:

— Забирай старшу. Молодша повинна залишитися.

Анна різко схопилася за голову.

— Ні...

— Ти починаєш згадувати, — тихо сказав чоловік.

І саме в цю мить десь на другому поверсі будинку пролунав звук кроків.

Повільних.

Важких.

Наче хтось, хто багато років чекав у темряві, нарешті прокинувся.

А потім знайомий жіночий голос промовив:

— Аню...

У Анни завмерло серце.

Це був голос Марійки.

Голос долинув згори ще раз.

— Аню...

Цього разу він був ближче.

Набагато ближче.

Анна повільно обернулася до сходів. Кожен м'яз у її тілі напружився. Вона знала цей голос. Пам'ятала його навіть крізь дванадцять років мовчання.

— Марійко?.. — ледь чутно покликала вона.

У відповідь настала тиша.

Чоловік біля дверей різко зблід.

— Ні... — прошепотів він.

— Що сталося? — Анна подивилася на нього.

Він не відповів.

Його погляд був прикутий до стелі.

Туди, звідки долинув голос.

І вперше за весь час в його очах з'явився справжній жах.

— Вона не повинна була тебе знайти раніше...

— Хто?

Але чоловік уже не слухав.

На другому поверсі пролунав ще один звук.

Скрип дверей.

Повільний.

Протяжний.

Наче вони не відчинялися багато років.

Потім крок.

І ще один.

Хтось ішов коридором.

Просто до сходів.

Анна відчула, як серце ось-ось вистрибне з грудей.

Спогади почали повертатися уривками.

Двері з написом «АННА».

Гроза за вікном.

Марійка, яка плаче.

І та кімната.

Та сама кімната.

Раптом вона побачила її перед собою настільки чітко, ніби знову опинилася там.

Кругла кімната без вікон.

Стіни, вкриті дивними символами.

І дзеркало.

Величезне старовинне дзеркало.

Саме перед ним стояла маленька Марійка.

— Аню, дивись!

— Не підходь!

— Там хтось є...

У дзеркалі справді хтось був.

Дівчинка.

Дуже схожа на Анну.

Але не Анна.

Її очі були абсолютно чорними.

Спогад урвався.

Анна скрикнула й схопилася за голову.

— Я згадала...

Чоловік різко повернувся до неї.