Людина в плащі

— Чому ти її не зупинив?! — голос бабусі тремтів від люті. — Ти обіцяв, що таємниця залишиться між нами!

Чоловік мовчки дивився в бік Озерної.

Старий плащ колихався від вітру. Здавалося, він зовсім не чув її слів.

— Дванадцять років... — продовжувала бабуся. — Дванадцять років ми берегли цю правду. Після тієї ночі ти сказав, що вона більше ніколи не повернеться до будинку!

— А я також сказав, що одного дня пам'ять повернеться сама, — тихо відповів він.

Бабуся зблідла.

— Ні... Не повинна була...

Чоловік нарешті повернувся до неї.

У його очах було щось дивне. Занадто молоде для людини, яку все село пам'ятало старим уже багато десятиліть.

— Вона вже згадує, — сказав він. — Спочатку кулон. Потім фотографія. Тепер будинок.

— Ти не розумієш, що станеться!

— Ні. Це ти не розумієш. Від правди не можна ховатися вічно.

Бабуся опустила голову.

— Якщо вона дізнається, хто така Марійка...

— Вона дізнається, хто така Анна, — перебив її чоловік.

Запала тиша.

Десь далеко над Озерною прогримів грім.

Бабуся повільно підняла очі.

— Ти весь цей час знав?

Чоловік гірко посміхнувся.

— Бо я був там тієї ночі.

— Ні...

— Більше того... — його голос став майже пошепки. — Я не просто був там.

Він подивився на старий будинок, вікна якого темніли серед дерев.

— Саме я відкрив двері, коли Анна і Марійка постукали.

У цей момент із боку Озерної почувся дитячий сміх.

Той самий сміх, який востаннє чули дванадцять років тому.

І вперше за багато років страх з'явився не лише в очах бабусі.

Страх з'явився і в очах чоловіка.

— Ні... — прошепотів він. — Вона прокинулася раніше, ніж повинна була...

Тому що бабуся знала його справжню таємницю.

Він не був диваком із села.

І навіть не був звичайною людиною.

Він був тим самим хлопчиком із фотографії 1954 року, знайденої Анною в альбомі.

Хлопчиком, який за всі ці роки зовсім не постарів.

...Вона не повинна була приїхати до села.

Саме так бабуся повторювала собі всі ці роки.