Забуті години

У цей момент Анна тремтячими руками відкрила фотографію на телефоні, яка надійшла їй ще до обіду. Вона поклала поруч старе пожовкле фото з альбому й уважно вдивилася в обидва знімки.

Серце почало калатати так сильно, що їй стало важко дихати.

Це була одна й та сама фотографія.

Той самий двір. Та сама стара яблуня біля паркану. І навіть маленька Марійка, яка усміхалася в об'єктив.Але є одна деталь : 

Анна збільшила зображення. Пальці не слухалися.

Постать стояла напівобернена до камери, а обличчя приховував капюшон. Здавалося, ніби хтось спеціально додав її на знімок.

Раптом телефон тихо завібрував.

Нове повідомлення.

Анна затамувала подих і відкрила його.

На екрані з'явився лише один рядок:

"Тепер ти бачиш те, чого не бачила тоді. "

Анна повільно підняла очі на фотографію.

І відчула, як кров холоне в жилах.

У темному вікні старого будинку стояла сама Анна . Вдивляючись , пронизливим , холодним поглядом прямісінько їй в очі . 

Анна завмерла.

Серце шалено калатало в грудях, а пальці так сильно стискали телефон, що аж побіліли кісточки.

Це було неможливо.

На фотографії, зробленій дванадцять років тому, у вікні старого будинку стояла вона сама.

...Не маленька п'ятнадцятирічна Анна.

І не випадкове відображення в склі.

У вікні стояла доросла жінка.

Така, якою Анна була зараз.

Те саме обличчя.

Те саме волосся.

І той самий холодний погляд, від якого по спині пробіг мороз.

— Ні... — прошепотіла вона. — Ні, цього не може бути...

Фотографія випала з її рук і впала на підлогу горища.

У ту ж мить телефон знову завібрував.

Нове повідомлення.

"Марійка чекала, поки ти повернешся за собою."

Анна відчула, як земля ніби пішла з-під ніг.

Саме ця фраза.

Та сама фраза, яка вже з'являлася раніше.

Вона нахилилася, підняла фото і раптом помітила те, чого не бачила досі.

У нижньому куті знімка була дата.

15 серпня.

День зникнення Марійки.

Але поруч стояв ще й час.

23:47.

Анна насупилася.

— Це неможливо...

Того вечора вони з Марійкою вже давно були вдома.

Принаймні так вона пам'ятала.

Пам'ятала...

Або думала, що пам'ятала.

У голові раптом спалахнув уривок спогаду.

Гроза.

Сильний дощ.

Перелякана Марійка міцно тримає її за руку.

— Аню, він знову там...

— Тихо. Біжимо!

Вони біжать.

Не від будинку.

До будинку на Озерній.

Анна різко схопилася за голову.

Спогад був настільки реальним, що вона навіть відчула запах мокрої землі.

— Ми самі прийшли туди... — прошепотіла вона.

За спиною скрипнула підлога.

Анна різко обернулася.

У дверях горища стояла бабуся.

Бліда, налякана.

— Ти почала згадувати...

— Ми були там того вечора, правда?

Бабуся мовчала.

— Скажи мені!

Стара жінка повільно опустила голову.

— Так.

— Чому?

В очах бабусі з'явилися сльози.

— Бо Марійка побачила дещо, чого не повинна була бачити.

— Що саме?

Бабуся подивилася на старий фотоальбом.

Потім на кулон.

І лише тоді тихо промовила:

— Вас того вечора хтось покликав.

— Хто?

— Не знаю.

— Бабусю!

— Я справді не знаю! — раптом вигукнула вона. — Але коли вас знайшли біля Озерної, ви були не самі.

Анна відчула, як кров застигла в жилах.

— Що означає "коли знайшли"?

— Ви обидві зникли.

Запала тиша.

— Що?..

— На три години.

Світ навколо ніби перестав існувати.

— Ні...

— Вас шукало все село. Ми знайшли вас уже після опівночі біля того будинку.

Анна повільно похитала головою.

— Я такого не пам'ятаю...

— Бо наступного дня ти не пам'ятала нічого.

У голові знову спалахнув уривок.

Темний коридор.

Сходи.

Чийсь голос.

І Марійка, яка плаче.

— Аню... він каже, що ти повинна згадати...

Анна різко притиснула руки до скронь.

Біль був майже нестерпним.

І саме тоді зверху, десь над самим дахом, пролунав голос.

Тихий.

Жіночий.

Дорослий.

— Анно...

Бабуся завмерла.

Анна теж.

Вона знала цей голос.

Неможливо.

Але знала.

— Марійка?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

У відповідь почулися кроки.

Повільні.

Важкі.

Вони долинали не з горища.

Не з двору.

А з другого поверху старого будинку на Озерній.

Того самого будинку, який було видно з маленького горищного вікна.

Анна машинально подивилася туди.

І завмерла.

У вікні будинку на Озерній стояла жінка.

Зі шрамом над бровою.

Тим самим шрамом, який колись у дитинстві отримала Марійка, впавши з велосипеда.

Жінка дивилася просто на неї.

А потім повільно підняла руку.

І вказала на другий поверх будинку.

Наче запрошувала прийти.

Телефон у кишені завібрував востаннє.

На екрані з'явився лише один рядок:

"Тепер ти згадала, чому ви прийшли в будинок.

Але ще не згадала, хто вийшов вам назустріч...".

Анна не пам'ятала, як вибігла з горища.

Вона лише усвідомила, що вже стоїть на подвір'ї.

Позаду щось кричала бабуся.

— Анно! Не ходи туди сама!

Але слова долинали ніби крізь воду.

Її погляд був прикутий до будинку на Озерній.

До вікна другого поверху.

Та жінка все ще стояла там.

Нерухомо.

Наче чекала.

Наче знала, що Анна прийде.

Небо затягнули важкі хмари.

Десь далеко загримів грім.

Точно так само, як дванадцять років тому.

І раптом Анна зрозуміла, чому цей звук здавався таким знайомим.