12 Розділ. ДВА КРОКИ ЗА КУЛІСИ ПЕКЛА

Темрява відступала неохоче, важкими рваними шарами, ніби не бажаючи відпускати свою здобич. Перше, що відчула Еліс, — це був різкий, що бив у ніс запах нашатирю, змішаний із їдким ароматом хлору та стерильної чистоти. Вона зі стогоном привідкрила повіки, і світ над нею зрадницьки захитався: біла стеля медпункту здавалася неприродно яскравою, майже флуоресцентною. Після того криваво-червоного неба, яке все ще випалювало сітківку її очей, це світло здавалося фізично болісним.
— Еліс! Нарешті ти прокинулася! — пролунав тривожний голос, що зривався на шепіт, прорізаючи дзвін у вухах. — Медсестра вийшла і, мабуть, не скоро повернеться. Їй зателефонувала подруга.
Дівчина насилу сфокусувала погляд. Поруч на вузькому табуреті, буквально вчепившись побілілими пальцями в залізний край кушетки, сиділа Софі. Її обличчя, зазвичай рум’яне й живе, зараз нагадувало маску з крейди, а в розширених зіницях застиг первісний переляк.
— Що… що сталося? — голос Еліс пролунав хрипло, з тріщинками, ніби вона довго кричала в порожнечу, хоча насправді не промовила ані звуку.
— Ти просто впала прямо посеред танцю, — Софі нахилилася вперед, нервовим жестом поправляючи колючу вовняну ковдру, що зісковзнула з плеча подруги. — Знаєш, я, звичайно, в курсі твоєї «алергії» на гарних хлопців, але це виглядало моторошно… Кайл ледь встиг тебе підхопити. Його реакція була просто надлюдською. Якби не він, ти б точно розбила голову об паркет.
Еліс мимоволі поглянула на свою праву долоню — ту саму, якою вона торкнулася грудей Кайла. Подушечки пальців і досі поколювало, ніби від залишкового розряду статичної електрики. Перед очима, немов спалах магнію, знову постала картина: зігнута в муках постать на колінах, чорні крила, що затуляли горизонт, і цей нестерпний погляд сірих очей, у яких плавилася сталь.
— Де він? — вичавила вона, намагаючись підвестися на ліктях. Світ одразу ж вибухнув гострою пульсацією у скронях, змусивши її скривитися.
— Кайл? Його вигнали за двері разом із Деніелом, — Софі обережно озирнулася на матову скляну вставку дверей. — Там, здається, ледь не дійшло до бійки. Деніел казав, що Кайл щось з тобою зробив, звинувачував його в чомусь дикому, а той просто мовчав. Він дивився крізь двері, ніби бачив тебе наскрізь. У нього були такі очі… холодні, нерухомі, як лід на дні колодязя. Зрештою медсестра вигнала обох, заявивши, що тобі потрібен абсолютний спокій.
Еліс безсило відкинулася назад на жорстку подушку, що пахла пральнею. У грудях, прямо під ребрами, все ще тліло дивне, чужорідне тепло, що пульсувало в такт її власному серцю. Вона знала — це не був звичайний непритомний стан від задухи чи втоми. Вона заглянула за завісу. Вона бачила те, що не призначалося для людських очей.
— Це було видіння, — ледь чутно прошепотіла Еліс, дивлячись у порожнечу перед собою.
— Видіння? Знову? — брови Софі злетіли вгору, на лобі прорізалася глибока зморшка тривоги. — І який це раз за тиждень?
— Я не знаю… здається, четвертий чи п’ятий. Але воно було іншим. Більш… відчутним.
— І про кого було видіння цього разу? — подруга нахилилася ще ближче, вловлюючи кожен рух губ Еліс.
— Про Кайла. Я пам’ятаю, що випадково торкнулася його грудей… там, де у людей має бути душа…
— Продовжуй… — прошепотіла Софі, боячись злякати одкровення.
— Софі, він… він не людина. Ці крила… величезні, синьо-чорні, що поглинають світло. Як учора на кладовищі, я казала, пам’ятаєш? Я бачила цей силует у тумані, — Еліс на секунду замовкла, судорожно вдихнувши. — Боже, це був він. Це був він на кладовищі серед надгробків. Це він вказав мені на ту розриту могилу.
— Зачекай, але ж ти казала, що не бачила обличчя через сутінки!
— Так, обличчя не бачила, — Еліс відчула, як по спині пробіг крижаний холод. — Але енергетика... ця важка, гнітюча сила, від якої повітря стає густим, як свинець. Це запам’ятовується шкірою, Софі. Набагато чіткіше, ніж риси обличчя.

До щік дівчини раптово прилила гаряча кров, контрастуючи з крижаними руками. Кімната раптом здалася їй занадто тісною, а повітря — задушливим.
— Щось спекотно… можеш, будь ласка, трохи прочинити вікно? — Еліс незграбним рухом відтягнула тугу горловину своєї чорної водолазки, відчуваючи, як трикотаж душить її.
Софі довелося встати на носочки й докласти зусиль, щоб повернути тугу ручку старого вікна. Свіже, колюче повітря миттєво увірвалося в кабінет, ворушачи білі фіранки, схожі на привидів.
— Так, так набагато краще… — почала Еліс, але обірвалася на півслові.
— Ого! — вигукнула Софі, і тут же в жаху прикрила рот долонею, вказуючи пальцем на подругу.
Еліс здивовано втупилася в неї, відчуваючи, як усередині все стискається в тугий вузол.
— Що? — запитала Еліс. — Що не так?
— Твоя шия... Боже, це що, сліди?!
Еліс одразу згадала задушливий захват зі свого сну й судорожно рвонула тканину водолазки вгору, намагаючись приховати сліди.
— Так, — коротко кинула вона, відчуваючи, як печуть місця невидимих дотиків.
— І як вони... з’явилися? Тільки не кажи, що ти вдарилася об край дверей, коли падала. Ці плями... вони схожі на пальці!
— Краще б об двері, — Еліс заплющила очі, і перед нею знову пропливли зловісні образи. — У тому мареві це здавалося сном, кошмаром, який розтане після пробудження. Але, як бачиш, він залишив автограф. Там, у темряві, мене душило щось... безтілесне, але неймовірно сильне. І був голос. Такий гучний і з хрипотою, він вібрував прямо в моїй голові. Я запам’ятала кожне слово. Воно ніби випалене в моїй пам’яті. Еліс заговорила монотонно, немов перебувала під гіпнозом:

«Дитино моя, ти народжена світлом і темрявою.
Своє пророцтво незабаром здійсниш.
Тебе оточують дві істоти.
Одна — дитина темряви, з рук якої стікає кров.
Друге — дитя світла, що обрало інший шлях.
Хтось із них хоче тебе вбити, а хтось — захистити.
Лише тобі вирішувати, кому з них довіряти».

У кабінеті запанувала мертва тиша, яку порушував лише свист вітру у щілині вікна. Софі здавалася закам’янілою.
— А потім… — голос Еліс стих до ледь чутного шелесту, — я почула ззаду кроки. Дві пари, що йшли в унісон. Уві сні я знала, що за спиною — порожнеча, фізично там нікого не було, але звук був реальним. А потім останні слова, від яких кров застигла… «Вони вже тут… Вони прийшли за тобою...» Про кого взагалі йдеться? Хто вони? Софі, скажи хоч слово.
– Не бачиш, у мене око сіпається? – подруга вказала на своє ліве око, яке трохи сіпалося. – Якщо Кайл насправді не людина, то хто ж?
– Ти думаєш, тільки Кайл? Я тепер на кожного буду косо дивитися. Але, Деніел, мені здається, він теж не простий. Тим більше, якщо, як сказав Кайл, вони давні знайомі. 
– Гаразд. Давай, про все з самого початку. Почни з того, як ти знайшла ту карту занедбаного кладовища. Хоч я це вже й чула, але ще раз потрібно, щоб проаналізувати, що ми маємо. І про відчуття не забудь.
Еліс закотила очі, але все ж погодилася розповісти історію знову.
– Як я вже казала раніше, ми поїхали туди. Я обійняла Деніела, і він був дуже гарячим.
– Ну так, а його сапфірові очі — це взагалі щось, – промовила Софі, посміхаючись.
– Взагалі-то, я не про це. 
– Ну, може, він сам по собі такий… гарячий. Цьому точно є логічне пояснення. 
– Припустимо. Отже, коли ми приїхали, мало того, що замок був зачинений, так ще й іржавий. Я пішла шукати ключ у сараї поруч, а Деніел пішов по масло до свого спортбайка. Ключ я так і не знайшла й хотіла сказати про це Деніелу. Було темно, я майже нічого не бачила, але почула ззаду кроки. І в мене увімкнувся режим дикої кішки. Я відразу, не подумавши, що це міг бути Деніел, вдарила його в обличчя, залишивши на ньому свій автограф у вигляді синця, — Еліс замовкла й задумливо подивилася вбік. — Зачекай-но, а ти бачила сьогодні у нього синець під оком?