11 Розділ. КРОК НАЗУСТРІЧ БЕЗДНІ

Еліс змусила Софі чекати до кінця всіх уроків; навіть під приводом того, що подруга вже не витримує, та все одно залишилася непохитною. Хоча для неї самої вони перетворилися на нескінченну муку, де кожна хвилина тягнулася, наче застигла смола. Монотонний гул голосів вчителів, скрип крейди по дошці та шелест сторінок зошитів здавалися дівчині нестерпно затягнутим спектаклем, з якого вона відчайдушно хотіла втекти.
— Як же довго, — пробурмотіла собі під ніс Еліс.
Вона раз у раз кидала погляд на настінний годинник, але стрілка ніби завмерла на місці, знущально повільно відраховуючи секунди. Поля зошита вже були усіяні безглуздими візерунками, а посередині написані рядки, кожна літера яких була жирно обведена:

«В тобі союз двох вічних сил, двох битв,
Кров тих, хто впав, і тих, хто не осяг гонитв.
Ти — міст між пеклом і небесним зводом,
Дитя гріха, що стане всім народом.
Чий знак несеш? Чия воля в тобі спить?
Хто ти, чий дух між нами тут стоїть?»

Ці рядки застрягли в голові Еліс, і щоразу, коли вона дивилася на них, голос із бачення знову читав їх тим своїм голосом. Кожна перерва дарувала лише коротку ілюзію свободи, за якою незмінно слідував новий цикл очікування. До середини четвертої години бажання просто встати й вийти стало майже відчутним: дівчина вже подумки збирала сумку, уявляючи, як перший ковток свіжого повітря зовні нарешті покладе край цьому болісному затишшю. За п’ять хвилин до закінчення уроку Еліс уже склала речі й чекала дзвінка. А коли він нарешті пролунав, вона, немов куля, вилетіла з класу, а за нею — Софі, яка на ходу складала в рюкзак зошит і книжку.
— Еліс, зачекай! Ай! — крикнула подруга дівчині, схопившись за ногу, і Еліс одразу зупинилася. — Куди ти так помчала, я ледве встигла за тобою.
Еліс повільно обернулася, і Софі помітила її червоні від сліз очі. Дівчина ледве стримувалася, щоб не розплакатися, прикушуючи нижню губу.
– Поясни мені нарешті, що з тобою відбувається? – Софі взяла Еліс за руку й відвела до стіни, щоб можна було спокійно поговорити.
– Я не знаю, – відповіла Еліс тремтячим голосом і сповзла по стіні вниз на підлогу. – Я справді не знаю.
– Гаразд, давай спочатку підемо до туалету. Ти вмиєшся, приведеш себе до ладу, а там і поговоримо. Бо на нас зараз уся школа дивитиметься, – Софі злобно примруживши очі, озирнулася навколо, вишукуючи зайві погляди. – Давай, Еліс, вставай.
Софі підняла дівчину під руку й обтрусила від пилу на підлозі.
– У мене є шоколадні батончики з полуницею, малиною та ананасом, – Софі дістала зі свого рюкзака три батончики й розклала їх віялом, щоб дівчина могла вибрати. – Який хочеш?
– Дякую, я візьму з полуницею, – Еліс взяла ласощі, що їй сподобалися.
Дівчата неквапливо йшли до жіночого туалету, який був на першому поверсі, якраз неподалік від спортзалу, куди їм треба було зайти потім. Еліс їла свій шоколадний батончик, а Софі читала новини в телефоні.
– Уявляєш, у німецькому місті стадо з 50 овець втекло від пастуха й організовано зайшло до місцевого супермаркету, – промовила Софі, бігаючи розширеними очима по рядках, стримуючи сміх. – Тільки уяви, ти їм: «З вас 42 долари», а вони тобі у відповідь: «Беее».
Софі різко зупинилася й зігнулася, інстинктивно притиснувши долоню до живота, ніби намагалася вгамувати раптовий спалах веселощів. Плечі дівчини судорожно здригалися, а з очей, які вона заплющила до появи дрібних зморшок, виступили сльози. Їй бракувало повітря, і вона то беззвучно відкривала рот, намагаючись вдихнути, то знову вибухала дрібним, уривчастим сміхом. У цей момент повз проходив хлопець; почувши сміх Софі, він різко зупинився, ніби врізався в невидиму стіну. Його брови злетіли кудись до лінії росту волосся. Він стояв з привідкритим ротом, переводивши погляд то на дівчину, то на Еліс, яка їла батончик і в цей момент нагадувала хом’яка. Еліс же, помітивши ошелешене обличчя хлопця, посміхнулася, згладжуючи ситуацію. 

– З нею все гаразд, – сказала вона з набитим ротом.
Софі почала сміятися ще голосніше, від чого хлопець, злякавшись, пришвидшив крок і зник за рогом. Дійшовши до туалету, дівчата влетіли в задушливе приміщення з великими дзеркалами та закритими кабінками, зачинивши за собою вхідні двері на замок.
– Здається, тепер нам обом треба вмитися, – Софі повернулася до брудного дзеркала, намагаючись розгледіти в ньому своє відображення. – Мій макіяж, напевно, зіпсувався?
– Зовсім ні, – запевнила дівчину Еліс.
– Чудово. А ось тобі треба вмитися. Давай я потримаю твою сумку, — Софі поглянула на годинник у телефоні. — У нас є п’ять хвилин. А тепер розкажи мені нарешті все.
— Я не знаю, що зі мною відбувається. Раніше такого не було, а тепер... це трапляється часто, — промовила Еліс. — Як це там називається... коли ти, раптом, опиняєшся в іншому місці на кілька хвилин, а потім усе стає як завжди.
Про сліди задушення Еліс вирішила промовчати.
– Бачення... напевно? 
– Так, точно! 
– Ти до лікаря ходила? – Софі хмикнула, почухавши підборіддя. – Може, він чимось допоможе?
– Чим він мені допоможе, швидше до психіатричної лікарні запхати? – промовила Еліс, схрестивши руки. – Взагалі не бачу сенсу до нього йти.
– Ти якраз навпаки «бачиш», – Софі розширила очі й витягнула руки вперед, імітуючи бачення подруги.
— Дуже смішно, — сказала Еліс із кам’яним виразом обличчя. — Давай сюди сумку.
— Я просто пожартувала, — посміхнулася Софі, а потім, глянувши на Еліс, яка стояла й дивилася на неї з серйозним обличчям, швидко змінила вираз обличчя. — Зрозуміла, більше не буду.
— Як думаєш, що робити? Зі мною таке вперше.
– А зі мною, ніби, щодня трапляються ці… бачення.
Еліс, як і раніше, серйозно дивилася на подругу, піднявши брову. У тьмяному світлі шкільної вбиральні її обличчя здавалося блідим, майже прозорим. 
– Вибач. Давай все-таки після уроків підемо до лікаря. Щоб переконатися.
– Я тобі ще раз кажу, переконатися в тому, що я божеволію? Хоча, Еві сказала, що це не так.
– Ти й сестрі вже розповіла? 
– Так, а що, тримати все це в собі чи що?
– Ні, але в неї й своїх справ вистачає. Напевно. А взагалі, ти правильно вчинила. 
– Софі, я нічого не розумію, що зі мною відбувається...
Вкрите дрібними тріщинами дзеркало над раковиною, немов розбивало її обличчя на частини, відбиваючи розгубленість, яку вона так марно намагалася приховати. Софі зробила крок уперед, м’яко скорочуючи відстань між ними. Вона накрила долоні Еліс своїми теплими, по-справжньому живими, що стали для дівчини єдиним якорем у цій крижаній бурі дивацтв. Спіймавши погляд подруги, що намагався вислизнути, Софі змусила її подивитися собі прямо в очі.
– Ти не божеволієш. Запам’ятай. Я в цьому повністю впевнена. І не тільки я, Еві теж, правда?
— Тоді яке пояснення цьому… усьому?
— А тут я не впевнена, що на це в мене є відповідь. Як каже моя бабуся: «Нічого, розберемося». Ти розповідала своїй тітці про… бачення?
— Ні, не хочу поки що її обтяжувати.
– Гаразд, твоя справа, але я б, все-таки, розповіла.
– Я поки що не буду, — промовила Еліс, відчиняючи двері.
Вони вийшли з туалету, і прохолодне повітря коридору, що пахло крейдою та пилом, вдарило в обличчя. Софі поглянула на годинник, і її очі розширилися від подиву.
– Боже, у нас одна хвилина. Треба поквапитися. Там, напевно, вже всі зібралися й чекають тільки на нас.
– Я б запропонувала тобі побігти, але... – Еліс поглянула на ліву ногу подруги й глибоко зітхнула. Її погляд затримався на тугій пов’язці, яка стирчала під джинсами. – Твоя нога... як вона?
– Розрив зв’язок — це серйозна справа, – Софі скривилася, коли вони рушили з місця, і кожен рух давався їй з видимим зусиллям, але дівчина продовжувала триматися стійко. – Повір, усе в цьому житті тимчасове. І я скоро знову зможу ходити й бігати, однак... – Софі замовкла, збираючись з думками, її погляд став відстороненим, спрямованим кудись крізь стіни школи, – до танців мені шлях закритий.