Таємниця метелика

10 Розділ. ПАДШИЙ АНГЕЛ

Кухня була залита м’яким, ще не пекучим золотом. Косі промені сонця прорізали легкий ранковий серпанок, висвітлюючи танцюючі пилинки й змушуючи грані скляних банок зі спеціями на полицях сяяти. Чутно було лише розмірене цокання годинника й тихе шипіння олії на сковорідці. Тітка Вівіан рухалася плавно, майже безшумно, насолоджуючись моментом, поки дім ще спав. Повітря було наповнене густим ароматом свіжомеленої кави, який змішувався з солодкуватим запахом ванілі та підсмажених тостів. Дзвін чайної ложки об порцеляну здавався в цій тиші особливо чистим. Сонячні промінчики стрибали по стінах і сталевих поверхнях плити, а з відкритого вікна у вітальні долинали звуки птахів. Сонце продовжувало щедро розсипати відблиски по столу, перетворюючи звичайний сніданок на маленьке свято. У кожному русі жінки відчувалася турбота: у тому, як вона нарізала соковиті фрукти або як акуратно наливала в чашки ароматний чай. Еліс у цей час спускалася на сніданок сходами. Після душу вона переодяглася в чорну водолазку з високим коміром, щоб приховати сліди задушення на шиї, заправивши її в джинси-кльош. Також, зверху вона вирішила надіти темно-синю джинсову куртку. Дівчина, спускаючись, думала про щось своє, але раптом різко зупинилася. Тітка Вівіан, стоячи спиною до Еліс, почала тихо наспівувати пісню, навіть не підозрюючи, що хтось стоїть позаду.

Тіні лягають на тихі пороги,

Спить уже вітер, спочили дороги.

Місяць колиску із зірок сплітає,

Ворон крилом ніч святу обіймає...

Еліс завмерла, боячись ворухнутися й злякати цього раптового привида дитячого спокою. Серце пропустило удар, а потім забилося повільніше, підлаштовуючись під забутий ритм. Ці до болю знайомі слова несвідомо відправили дівчину назад у минуле.

14 РОКІВ ТОМУ

Небо затягнула важка, свинцева хмара, і світ занурився в похмуру тишу, яку порушував лише різкий, холодний вітер, що гнав чорні хвилі по річці. Раптом сліпучий спалах блискавки прорізав темряву, і майже одразу ж пролунав оглушливий гуркіт грому, наче постріл. Маленька дівчинка з темно-каштановим хвилястим волоссям до пояса та очима, немов два смарагди, сиділа на ліжку, підібгавши ноги й обхопивши їх руками. Вона уважно дивилася у вікно, спостерігаючи за тим, як дощ поступово посилювався, перетворившись на справжню зливу. Двері повільно піддалися, з тихим шелестом відчиняючись углиб кімнати. На порозі, у прямокутнику яскравого світла з коридору, з’явився жіночий силует. Він завмер на мить, немов оцінюючи обстановку, перш ніж зробити впевнений крок через поріг. Її витончена постать виділялася на тлі дверного отвору, а вираз обличчя залишався в тіні, надаючи появі відтінку таємничості.
— Мамо? — дівчинка повільно повернула голову в бік дверей, пильно вдивляючись у темний силует. — Це ти?
Жінка почала наближатися, її крок був настільки легким, що складалося враження, ніби вона пливе на хмарі. У світлі нічника, що стояв на тумбочці, вималювалися риси її обличчя. Жінка мала чітко окреслені вилиці, повні губи й доглянуту шкіру. А виразні бурштинові очі яскраво контрастували з чорним волоссям. Жінка виглядала дуже молодо
– Моя мила дівчинко, – жінка ніжно доторкнулася до її щоки й заправила за вухо пасмо волосся, що вибилося.
Вона присіла на ліжко поруч із донькою й подивилася в її смарагдові очі. Жінка намагалася посміхатися, але очі видавали весь біль і смуток, що накопичилися десь дуже глибоко.
– Мамо, все гаразд? Ти виглядаєш засмученою, – дівчинка з цікавістю дивилася на жінку, давно відволіклася від того, що відбувалося за вікном.
– Так, просто... – жінка замовкла, підбираючи потрібні слова. – Справа в тому, що мені доведеться ненадовго піти. Але, я обіцяю, що дуже скоро до тебе повернуся.
Від почутого погляд потьмянів, а очі почали червоніти. Краєчки губ опустилися вниз, а нижня губа почала тремтіти. Брови були підняті у внутрішній частині, утворюючи будиночок.

– Чому ти йдеш? Ти мене покидаєш? – промовила дівчинка тремтячим голосом, ніби ось-ось заплаче.
– Ні, зовсім ні. Я тебе не покидаю, просто мені треба владнати деякі справи.
Маленька дівчинка ображено відвернулася до вікна. З очей потекли сльози, але вона не надала цьому значення.
– Еліс, дитя моє. Будь ласка, не ображайся на мене. Я обіцяю, що повернуся до тебе. А поки мене не буде, за тобою доглянуть Вівіан та Едгар. А Еві не дасть тобі нудьгувати. Іди до мене, — жінка розвела руки в сторони, запрошуючи дівчинку обійнятися. — Будь ласка...
Еліс обережно обернулася, щоки були мокрі від сліз. Побачивши, що її мама все ще тут, вона, не роздумуючи ні секунди, обійняла жінку. Руки, немов два крила, огорнули спину Еліс, і вона відчула тепло, яке їй було так необхідне зараз. Емоції взяли гору, і дівчинка розплакалася, притискаючись до мами так сильно, щоб та нікуди не змогла піти. Жінка, ледь стримуючи сльози, почала співати колискову. Її голос був заколисуючим і ніжним, немов звучання флейти.

Тіні лягають на тихі пороги,

Спить уже вітер, спочили дороги.

Місяць колиску із зірок сплітає,

Ворон крилом ніч святу обіймає.

Люлі-ла, люлі-ла,

Ніч на крилах принесла...

Люлі-ла, люлі-ла,

Ніч на крилах принесла...

Він не лякає, він сон стереже,

Спокій дитини від бід береже.

Пір'ячко чорне – як нічка атласна,

Очі – сапфіри, де ніч іще власна.