9 Розділ. ПЕРШИЙ АКОРД МАЙБУТНЬОЇ БУРІ

ВІВТОРОК 

4 ТРАВНЯ 

Еліс прокинулася з сну, задихаючись. Першим ділом дівчина схопилася за горло. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудної клітки. Кожен вдих давався їй важко, ніби вона все ще боролася за повітря в тому жахливому місці. Спроба вгамувати тремтіння в руках була марною. Холодний піт стікав по спині, через що піжама прилипла до тіла. Під потилицею, на самій межі росту волосся, нестерпно свербіло. Еліс потягнулася рукою до шиї, машинально потираючи шкіру. Вона відчула невелике ущільнення — дивну мітку, яка з’явилася там ще вчора, але дівчина не надала цьому значення, як і раніше думаючи, що це просто укус комара. Подразнення на шкірі лише додавало нервозності, змушуючи пальці знову й знову торкатися місця, що свербіло. Озирнувшись, Еліс намагалася зрозуміти, де вона зараз перебуває, але кімната здавалася чужою, спотвореною тінями, які виглядали як продовження кошмару. Реальність була такою ж лякаючою, як і в її сні. Почуття жаху від цього бачення нікуди не зникло. Дівчина намагалася заспокоїтися, але кожен шурхіт, кожна тінь змушували її здригатися. Скрип дощок за дверима був їй знайомий, але в той момент він звучав як кроки з того темного, оповитого імлою міста. У пам’яті все ще стояв той жахливий запах, який вона тепер ніколи не забуде, навіть якщо й захоче. Лише зараз, коли морок почав розсіюватися, немов туман, Еліс зрозуміла, що сонячне світло, яке пробивалося крізь щільні штори, підказувало: настав довгоочікуваний ранок. Дівчина дивилася на вікно, а по щоках котилися сльози. Пережитий страх давав про себе знати.
— Це був лише кошмар. Ілюзія. Тільки мені вирішувати: піддатися їй чи чинити опір, — промовила Еліс, намагаючись надати голосу твердості.
Вона зробила глибокий вдих і повільний видих, відчуваючи, як паніка нарешті відступає. Дівчина знову потягнулася до потилиці, де під пальцями наполегливо свербіло. Вчорашній комарний укус ніяк не хотів проходити — мабуть, комар виявився надзвичайно токсичним, раз місце досі так сильно свербіло. Еліс звично розтерла шкіру, вирішивши, що потрібно буде знайти якусь мазь, якщо подразнення не вщухне до обіду. Тепер вона була спокійнішою, ніж одразу після пробудження. Намацавши м’які й пухнасті капці, Еліс підвелася з ліжка. Тканина фіолетової піжами — вільної сорочки й довгих штанів — приємно охолоджувала шкіру, але не могла вгамувати внутрішній озноб. Вона потягнулася, змушуючи затерплі м’язи працювати, і широко, аж до сліз, позіхнула. Ноги самі привели її до трельяжу, який стояв у цій кімнаті багато років. У тьмяному світлі ранку на неї поглянуло обличчя, яке зазвичай викликало у оточуючих захоплення: копиця темно-каштанового хвилястого волосся розсипалася по плечах, обрамлюючи бліде обличчя з правильними рисами. Смарагдові очі, підкреслені густими довгими віями, здавалися зараз надто великими на тлі хворобливої блідості. Еліс спробувала посміхнутися своєму відображенню, розправити пухкі губи в підбадьорливій гримасі, але погляд завмер, опустившись трохи нижче, а саме до шиї. Посмішка миттєво зникла з її обличчя, а кров у жилах перетворилася на лід. На ніжній, майже порцеляновій шкірі, трохи нижче чітко окресленої лінії підборіддя, виразно проступали багряно-синюшні плями. Вони складалися в моторошно знайомий малюнок — чотири чіткі відбитки з одного боку й слід великого пальця з іншого. Це була справжня «зашморг», залишений чиїмось нелюдськи сильним хватом. Еліс завмерла, боячись навіть ворухнутися, і судорожно доторкнулася кінчиками пальців до темних слідів. Тупий, пульсуючий біль пронизав гортань, підтверджуючи: це не гра світла. Її накрила нова хвиля крижаного поту, змусивши фіолетовий шовк прилипнути до лопаток.
— Ні... ні, цього не може бути, — прошепотіла вона, і власний голос налякав її — він перетворився на зламаний, хрипкий голос. — Адже я була сама... двері зачинені...

Тремтячими руками вона відсунула комір сорочки, сподіваючись на диво, але дзеркало було нещадним. Сон перестав бути «лише кошмаром». Темрява, від якої вона тікала в лабіринтах свого розуму, зуміла просочитися крізь межу світів і залишити на ній своє тавро. У кутку дзеркального полотна відбилося те саме старовинне дзеркало, яке вона знайшла вчора. Воно немов підморгнуло їй тьмяним відблиском, приховуючи у своїх глибинах нерозгадані таємниці. Страх тепер не просто витав у повітрі — він став відчутним, важким, наче могильна плита. Після кількох хвилин оглушливого заціпеніння Еліс схопила телефон. Тонкі пальці гарячково гортали список контактів, поки не зупинилися на імені, яке зараз було для неї єдиним якорем в океані божевілля. Пролунали довгі, болісні гудки, а потім почувся голос… рідний, сонний і до болю звичний.
— Алло, Еліс?
Дівчина відкрила рота, але слова застрягли в стиснутому горлі. Сльози знову зрадницьки обпалили очі, котячись по блідих щоках. Зібравшись із силами, вона проковтнула біль.
— Еві... як ти? Давно тебе не чула, — вона постаралася звучати бадьоро, але голос зірвався на високій ноті.
— Добре... тільки зараз шоста ранку, — у слухавці почувся шурхіт ковдри. — А ти в такий час зазвичай ще десятий сон бачиш. Слухай, у тебе такий голос... ніби ти кричала всю ніч. Ти захворіла?  — Настала невелика пауза, а потім дівчина продовжила. — Еліс, розповідай, що сталося?
— Якби... Еві, мені здається, я божеволію. А може, все набагато гірше.
У слухавці пролунало легке, тихе хихикання Еві, яка явно не сприйняла слова Еліс серйозно.
— Еліс, ти серйозно? Я на другому курсі юридичного факультету, у мене залік і гори конспектів. Повір, гірше, ніж у мене, у тебе бути не може...
— Еві, у мене на шиї синці, — перебила дівчину Еліс, і її голос затремтів, видаючи весь накопичений жах. — Справжні сліди від рук. І я не знаю, звідки вони взялися після сну, у якому мене душили.
У слухавці запанувала могильна, дзвінка тиша. Сміх Еві обірвався, наче обрізаний ножем.
— Що ти сказала? Які синці? — голос кузини миттєво втратив сонливість, ставши сталевим і зібраним.
— Слухай уважно...
Еліс заговорила, і слова полилися потоком: вона описувала загадкове дзеркало з його дивною аурою, вчорашні тіні, що танцювали по кутках, того хлопця з крилами, і, нарешті, той задушливий, просочений запахом тління кошмар. Вона розповідала про пальці, що стискали горло, і про те, як прокинулася в порожній, зачиненій кімнаті з реальними пораненнями. Кожна деталь робила повітря в спальні ще густішим. Коли вона закінчила, Еві мовчала ще дві хвилини, осмислюючи почуте.
— Я навіть не знаю, що сказати..., — нарешті видихнула вона. — Еліс, це звучить не просто дивно. Це звучить як початок чогось справді дуже небезпечного.
— Еві, я зателефонувала, бо мені страшно. Будь ласка... пам’ятаєш, ти ж казала, що захоплювалася ангелологією, вивчала ті старі рукописи про демонів.
— Так, я пам’ятаю. Ти ж не розповідала мамі?
— Ні, тітка Вівіан досі не знає про це, як і дядько Едгар.
— Дякую тобі за це, адже я пам’ятаю, як це їх дратувало, коли я заводила про це розмову.
— Мені потрібні твої знання. Приїжджай, мені нестерпно бути тут самій. Я не хочу зайвий раз турбувати тітку Вівіан, у неї й своїх справ вистачає, а ти якраз зможеш відпочити тиждень від навчання. Що скажеш?
Знову запала тиша й почалося довге очікування відповіді. Еліс хотіла вже підганяти дівчину, але водночас не хотіла на неї тиснути.
— Тобто, ти думаєш, що тут замішані ангели й демони? — Еві завагалася, приймаючи рішення. — Знаєш, після того, що ти сказала про сліди... це вже не здається фантазією чи божевіллям, — Еві замовкла, витримавши паузу в кілька секунд. — Гаразд. Візьму академічну відпустку на тиждень. Чекай на мене, я приїду дуже скоро.
Еліс відчула радість і вже хотіла вигукнути на всю кімнату: «Ура!», але в ту ж секунду за шторою почувся шум. Дівчина повільно підійшла до вікна й відсунула щільну тканину. На підвіконня, немов тінь, викувана з самої ночі, приземлився ворон. Його вугільно-чорне оперення з синім відливом здавалося абсолютно чорним на тлі ясного неба. Птах був масивним, з гострим, потужним дзьобом і здавався не стільки птахом, скільки втіленням самої таємниці. А замість звичних чорних очей у нього були блакитні. Озираючись навколо, він зробив крок до скла й глухо постукав по ньому. Тиша в кімнаті стала настільки гучною, що, здавалося, було чутно биття власного серця.
— Еліс? — прошепотіла Еві. — Ти тут? Я чую, як ти дихаєш.
— Так... тут. До мене просто ворон вирішив зазирнути. І так дивиться на мене... підозріло. До речі, коли я вчора йшла з кладовища, за мною теж летів ворон із такими самими блакитними очима, як і цей.
— Еліс, та годі, це звичайний птах, швидше за все, він просто голодний, — голос Еві звучав заспокійливо, але в ньому відчувалася прихована тривога. — Обіцяй мені, що будеш обережною.
— Обіцяю.
— Хтось ще знає?
— Тільки ти й Софі. Більше ніхто. Про сліди на шиї я їй не казала. Я хотіла ще розповісти Джеремі сьогодні, якщо зустріну його.
— Будь обережною, — суворо відрізала Еві. — Ми не знаємо, що саме залишило сліди на твоїй шиї. Зайві вуха можуть тільки нашкодити.
— Добре. Дякую, Еві.
— Гаразд, сестричко, я пішла пакувати валізи. Обожнюю тебе.
— Я тебе ще сильніше.
— Ні-і, я!