Глава.8

– Я падаю... - промовила Еліс, за секунду встигнувши усвідомити, що прямо зараз летить у прірву. 

Ще кілька хвилин тому, дівчина перебувала у своїй кімнаті, у своєму ліжку... Тепер же, вона опинилася в пастці свого сну. Щосили щипала себе за руку, до моторошного болю, відчайдушно намагаючись вирватися з чіпких лап цього кошмару, проте все було марно. Темрява,  як і раніше, обступала Еліс, навіть коли вона закривала, а потім розплющувала очі з надією, промовляючи про себе: "Це все сон. Зараз, я прокинуся". Повітря у вухах свистіло, дівчині здавалося, що воно падало разом з нею. Від цього, не було так лячно. Спочатку був шок, хотілося кричати і чинити опір. Потім, паніка стала стискати груди, а вже після цього прийшло болісне усвідомлення, що нічого не поробиш і залишається тільки чекати, коли ця пітьма повністю поглине всередину себе. За час польоту, який тривав вже досить довго, Еліс ніяк не могла розібрати, де знаходиться верх, а де низ. Все тому, що її раз у раз обертало немов у вирі. В одну мить, час ніби завмер, а потім, дівчина звалилася спиною на підлогу, зроблену з чорного мармуру. Біль миттю пронизав все тіло, а особливо хребет, який тепер після такого падіння, дівчині точно доведеться збирати частинами. Навколо було темно та прохолодно. Здавалося, що чорний дим походить від самих стін, оповитих самою пітьмою. 

– Що це взагалі за місце? - Еліс повертала голову в різні боки, намагаючись відволіктися від задишки. Вона шукала відповіді на своє питання, проте його не було. 

Холод від мармуру змушував тіло тремтіти і дівчина намагаючись зігрітися, розтирала свою шкіру на руках, вкриту мурашками. Очі, що нарешті звикли до темряви, змогли розгледіти перед собою їх... Ті самі, дерев'яні, до неможливості величезні двері, які Еліс снилися щоразу. Але, зараз все було якось...інакше. Насилу підвівшись, дівчина відчула мале запаморочення. Через це, їй прийшлося спертися на прохолодну стіну, зробивши її своєю опорою. Голова гуділа, проте притулившись до неї чолом, Еліс відчула полегшення. Вона йшла до дверей повільно, спираючись о стіну. Думаючи, що будь-якої миті, хтось міг вискочити з нікуди і напасти, дівчина боязко озиралася на всі боки. Що ховалося за цими дверима, Еліс й гадки не мала, адже щоразу, коли вона була така близька до них, її висмикували зі сну різні обставини. Опинившись біля дверей, Еліс вирішила постукали, адже все одно через мить, вона прокинеться знову з питанням на яке намагається отримати відповідь вже багато років. Цей оглушливий стукіт серед гробової тиші, луною рознісся прямокутним і темним простором і мов молоток, вдарив по вухах. Дівчина заплющила очі, вважаючи що це будильник і зараз вона прокинеться, опинившись у своєму затишному ліжечку і тітка Вівіан схилившись над нею, питатиме, що приготувати їй на сніданок. Однак, чи то на жаль, чи на щастя, Еліс все ще була у своєму сні. Отже, у неї нарешті з'явився шанс через стільки років безуспішних спроб дізнатися, що ж від неї стільки часу ховалося за дверима. Але, тепер виникло ще більше запитань, ніж відповідей на них. 

– Чому саме зараз? Чи раніше було не час...? - проговорила дівчина. – Я була не готова дізнатися...?

Купа думок промайнули, ніби гоночні машини по трасі з крутим поворотом, в даному випадку, подій. Трохи зволікаючи, Еліс обхопила ручку дверей і з силою потягла на себе. Вона нічого й зрозуміти не встигла, як опинилася у вузькому та похмурому коридорі, який навіть золоті, вінтажні свічники, розташовані на стінах, висвітлити повністю не могли. Темрява, ніби просочила собою все, а також стіни і червоний, довгий килим на підлозі, який ніби йшов у нікуди, розчиняючись десь далеко. У приміщенні висів неприємний і металевий запах крові та шкіри. Благородні аромати мускусу, сандалу, кориці, бергамоту та кардамону, здавалося, відчайдушно намагалися перебити цей стійкий, огидний фон, але лише додавали химерності цій пекельній суміші. Все це робило атмосферу важкою та задушливою. Еліс зупинилася посеред коридору, оглядаючись довкола. Раптом, наче грім серед ясного неба, пролунав чоловічий голос із помірною хрипотою. Він доносився звідкись згори, був серйозним, гучним і дуже лячним. Стіни стали тремтіти, немов землетрус виштовхує їх на поверхню. Свічки також миттєво згасли, наче їх хтось задув, залишивши після себе лише дим, що звиваючись, піднімався вгору. 

"Дитя моє, ти світлом і темрявою народжена.

Своє пророцтво незабаром виконаєш.

Тебе оточують дві істоти.

Одне - дитя темряви, що по руках його, кров стікає.

Друге - дитя світла, що вибрав шлях інший.

Хтось із них хоче тебе вбити, а хтось захистити.

Лише тобі обирати, кому з них довіряти."

Еліс, як зачарована слухала кожне слово, що не помітила як прямо з її спини виросли два величезні крила. Тільки зараз дівчина зрозуміла наскільки вони були важкими, хребет ломився від такого навантаження, а плечі боліли так, ніби їх зламали. Спина кричала про допомогу, а потім усе вмить припинилося. Пазл, який довгий час зоставався не зібраним, нарешті став на місце, зібравши до купи цілу картину. Еліс відчувала тепло і щось рідне, що походить від цих могутніх і величезних крил, але в той же час це дуже лякало її. Адже, дівчина раптово знайшла те, що належало їй по праву, від самого народження... І це почуття, що ніби прокинулися від довгого сну, були несподівано й нескінченно близькими. Здавалося, Еліс знайшла ту недостатню частину себе. Вона, ніби боячись злякати, обережно обернулася і очам своїм не могла повірити. Все відбувалося, наче наяву, проте водночас і уві сні. Одне крило було білим, як сніг. Створювалося враження, що нічого білішого вже в житті побачити неможливо. А інше крило, виявилося чорним, як сама ніч, яка могла поглинути все на своєму шляху. Еліс було лячно, але цікавість все ж таки перемогла, і вона недовірливо простягла руку до ангельського пір'я. За відчуттями, дівчині здавалося, що вона гладить величезного птаха, поки в одну секунду не усвідомила, що цей птах - вона. Від швидкоплинного щастя про возз'єднання, дівчину відірвав звук, а саме кроки, що лунали прямо за спиною. Вони повільно, але впевнено рухалися у її бік. Обертатися не було й сенсу, тому що, як припускала Еліс, ззаду нікого не виявилося. Тільки лякаючий стукіт взуття об підлогу, який луною розносився коридором. І знову зазвучав цей голос: