6 Розділ. ОМАНЛИВІ ОБІЙМИ СНУ

Двері ванної кімнати зачинилися з глухим, остаточним стуком, відрізавши Еліс від решти світу. Тут, у стерильному полоні кахлю та густого пару, вона нарешті дозволила масці слухняної племінниці зісковзнути з обличчя. Брехня тітці Вівіан палила зсередини, наче їдка кислота: зізнатися в нічному оскверненні могил на занедбаному кладовищі було понад її сили. Язик не повертався, щоб описати, як вона, задихаючись від адреналіну й липкого, первісного страху, вгризалася лопатою в сиру землю, порушуючи віковий спокій безіменного мерця. Єдиною втіхою було те, що ганьбу цього божевілля вона ділила з Деніелом — людиною, яку в ту мить хотілося закопати в ту саму яму. Еліс доторкнулася до своїх губ кінчиками пальців, і на її обличчі промайнула тінь тріумфальної, майже хижої посмішки. Багряний слід, який вона залишила на його вилиці, стане для нього щоденним нагадуванням. Щоразу, коли цей нестерпний хлопець із сапфіровими очима дивитиметься в дзеркало, він бачитиме її слід. Ця думка приносила майже відчутне, темне задоволення, що пульсувало в такт серцебиттю. Еліс повільно стягнула піжаму, кинувши її на підлогу безформною купою, і розпустила волосся. Темно-каштанові пасма важкими хвилями розсипалися по плечах, приховуючи втому в очах — ту глибоку, сіру димку, яку не змити звичайним милом. Вона обережно опустила ногу у воду. Гаряча пара піднімалася вгору, осідаючи на бежевих стінах важкими краплями. Струменчики води бігли по плитці, немов безмовні сльози по мертво-блідих щоках, повільно скочуючись у небуття зливу. Вона повністю занурилася в пекуче тепло, відчуваючи, як вода огортає її тіло, немов рідкий саван. Те, що починалося як нудне заняття на шкільному горищі, обернулося лякаючим сюрреалізмом. Кров у жилах, здавалося, закипала, фізична втома випаровувалася, але разом із нею тануло й щось важливе, залишаючи всередині дзвінку порожнечу. Еліс примружила очі, намагаючись відтворити хронологію вечора. Пам’ять була схожа на стару, погризену часом книгу. Вона легко перегорнула сторінки з візитом до директора та суперечкою біля воріт, але коли справа дійшла до фіналу… там зяяла чорна діра.
— Крила... — вирвалося з її пухких губ.
Спалах у свідомості був майже болісним. Вона бачила когось біля могили. Величезні, синьо-чорні крила, що затуляли бляклий блакитний серп місяця; пір’я, яке здавалося гострішим за бритви й важчим за свинець. Чи була це людина? Чи стародавня статуя, що ожила в її розпаленому мозку? Образ тремтів, розпливався, немов віддзеркалення у неспокійній воді.
— Може, я просто божеволію? — прошепотіла вона в порожнечу, наповнену ароматом бузку та вогкості.
Але бачення істоти, чия тінь була густішою за саму ніч, не відпускало. Еліс спробувала вхопитися за цю деталь, але пам’ять зрадницьки вислизала, залишаючи лише фантомне відчуття чужого, пронизливого погляду на своїй шкірі. Сон підкрався непомітно, підступний і солодкий, як отрута. Сам Морфей, здавалося, сплівся з пари й тіней у кутках кімнати, затягуючи її у свої тенета. Звуки стали в’язкими, приглушеними. Вода, яка ще хвилину тому здавалася порятунком, раптом змінила свою суть. Вона обіймала Еліс надто міцно, надто жадібно, наче почесну, але приречену гостю. Реальність розчинилася. Тепер Еліс стояла на безлюдному пляжі під небом кольору запеченої крові. Золотистий пісок під ногами був неприродно гарячим, обпалюючи ступні. Довгий, гнилий дерев’яний причал тягнувся далеко в море, де вода не ворушилася, застигнувши чорним дзеркалом. Еліс побігла по дошках, відчуваючи дивний поклик безодні. Вона зробила стрибок, і під водою світ миттєво змінився. Серед мертвих водоростей, що обвивали її щиколотки, наче бліді змії, тіло Еліс заніміло. Кисень виривався з легенів сріблястими перлинами, а паніка сковувала рухи. Повіки ставали дедалі важчими. Вона вже була готова здатися, дозволити лицемірному «другу» — воді — поглинути себе назавжди. Але, тишу безодні прорізав голос:
— Еліс...
Оксамитовий, огортаючий, він вібрував прямо в її кістках, змушуючи саме серце битися в іншому, лякаючому ритмі. Цей голос вона впізнала б серед тисячі. Еліс насилу розплющила очі під водою. Прямо перед нею, абсолютно не потребуючи повітря, стояв Деніел. Його шкіра в цій темряві здавалася неприродно ідеальною, мармуровою, позбавленою найменшого ваду, а сапфірові очі сяяли холодним полум’ям, у якому не було нічого людського. Він не плив — він рухався крізь товщу води з грацією найвищого хижака, для якого закони фізики були лише прикрою формальністю. Його чорна футболка щільно облягала торс, підкреслюючи потужні м’язи, і Еліс на мить здалося, що за його спиною знову розгортається та сама непроглядна темрява, яку вона бачила на кладовищі.
— Еліс, тобі треба прокинутися, — його губи не ворушилися, але слова гуркотіли прямо всередині її черепа. — Еліс, прокинься!
Він обхопив її за талію сталевим, нелюдськи потужним хватом. У наступну мить реальність вибухнула бризками гарячої води й різким, судорожним вдихом. Еліс виринула у своїй ванній, розбризкуючи воду на кахель і жадібно хапаючи ротом повітря. Мокрі темно-каштанові пасма прилипали до обличчя, серце билося об ребра, наче пташка, що потрапила в пастку. Тиша кімнати тепер здавалася зловісною, важкою. Раптом шию, трохи нижче потилиці, пронизав шалений свербіж. Маленька мітка, яку вона вважала звичайним укусом комара, почала пульсувати. Шкіра навколо неї стрімко червоніла, наповнюючись жаром. Свербіж став нестерпним, немов щось під шкірою намагалося прорости назовні. Еліс гарячково чухала почервоніння, дивлячись у запітніле дзеркало, і їй на частку секунди здалося, що в каламутному відображенні, прямо за її плечем, заворушилася тінь велетенського чорного крила.