Глава.5

Еліс знаходилася одна на цвинтарі, серед покинутих могил. Компанію їй складали, лише шум вітру та цвіркуни, а також зірки, наче алмази розкидані на темній тканині. Вона довго вдивлялася у віддзеркалення, вивчаючи та відчуваючи його всім своїм тілом, ніби вона була пов'язана з ним із самого свого народження. Від його виду пробирало тремтінням до кісток. Світло від місяця і зірок освітлювало обличчя дівчини в повній темряві і змушувало світитися, наче ангел, що спустився з небес. Розглянувши дзеркало з усіх боків і провівши кожним кінчиком пальців по рамці, зробленої з дерева, схожого на горіх, Еліс відчула легке свербіння на спині. Схоже було на укуси двадцяти комарів, які кусали певною траєкторією. Дівчина ще раз озирнулася на всі боки, шукаючи очима того хлопця з чорними, ніби темрява зібралася у них, крилами, як у ворона. 

– Гей, ти, закінчуй свій конкурс! Я знайшла дзеркало, де мій приз?– ще раз, озирнулася дівчина на всі боки. –Я ж пройшла квест? Це ж, він був? 

Знову повернувся цей холод і відчуття присутності, а потім, ззаду почувся рух, що промайнув зі свистом, та з таким, що аж листя на деревах і кущах затремтіло, а трава на землі зовсім поникла і схилилася до землі, запам'ятавши сліди того, хто по ній щойно промайнув. Еліс озирнулася, щільно притиснувши до себе дзеркало, як мати своє дитя. Поблизу нікого не було і це дуже насторожувало. Тут могло статися, що завгодно і вбивство у тому числі. І що найприкріше, тіло можуть і не знайти, адже це цвинтар і не просто, а покинутий. До того ж, яка справа поліції до того, що хтось зник на цвинтарі. Не знайшовши жодних слідів чи доказів, вони просто розгорнуться та підуть і спишуть це на нещасний випадок, якщо взагалі не покрутять пальцем біля скроні і скажуть більше їм не дзвонити. Прокрутивши у голові цей сценарій, дівчина миттєво скривилася. Вона розуміла, що треба вибиратися звідси і якнайшвидше. Хто, цей хлопець і що він тут робив, Еліс, вирішила розібратися потім, спочатку треба врятувати свою шкіру. 

– Це був, вочевидь, не конкурс, – дівчина роздратовано закотила свої зелені очі. 

Через вхідні ворота та високий паркан, із дзеркалом у руках їй не перелізти, тоді треба було вибиратися через маленький паркан з боку поля, що знаходився праворуч дівчини.

 – Що, це хоч за могила була, на якій ми трішки погосподарювали? – дівчина, ще раз окинула поглядом відкриту труну та розриту могилу. – Сподіваюся, скелет був не проти, щодо провітрювання. 

Еліс потрібно було, всього лише переступити через невеликий паркан і ось, вона вже опинилася на живій частині міста; полегшення прийшло миттєво. Дівчина відчувала злість і роздратування стосовно Деніела, тому що, він кинув її у такому місці, та й до того ж, поряд із лісом. З нею могло статися що завгодно, але йому напевно начхати на це, адже його інтереси, як Еліс вважала, були звичайно ж, понад усе. Навіть, вище її безпеки, зрештою. Втомлені від роботи ноги повільно волочилися по землі, а руки з мозолями міцно стискали цінну річ, викопану, у прямому сенсі, із самої землі. Еліс, хотіла вже опинитися вдома у своєму м'якому ліжечку, з повітряною ковдрою, цікавою і затягуючою книгою в руках, при світлі нічника в компанії свого кота Фелікса, породи регдолл, що вмостився б біля її ніг. Однак, спочатку треба було ще дійти до будинку, але дорога здавалася нескінченною, ніби, дівчина не йшла, а стояла на місці. На спортбайку доїхати, було б набагато швидше, ніж йти пішки. Якщо, вони з Деніелом зі швидкістю 120 км на годину, подолали відстань довжиною два кілометри за 16 хвилин, то зараз, дівчині здавалося, що вона йде вже цілу годину. Проте, через півгодини, Еліс дісталася вже до навчального закладу, який з кожним пройденим кроком дівчини, в міру наближення, збільшувався у розмірі. Дзеркало в руках, було незручне і точно не легке, тому з ним йти було ще важче, бо руки сильно втомилися і доводилося тримати в кожній по черзі. Вона зупинилася біля шкільних воріт, щоб перепочити і поставила річ на чистий та рівний асфальт, і воно спиралося на її ноги. Чорного спортбайка, що причаївся в кущах, як пантера, ніде не було, значить Деніел, все ж таки, вирушив додому, як він і говорив у своїх справах. 

– От покидьок! Мало того, що мене кинув посеред занедбаного цвинтаря, так ще й прибирання не закінчив,  – прошипіла Еліс, хруснувши злісно пальцями, готова вже зараз залишити слід на його обличчі. –Добре, я йому це ще пригадаю. 

З цими словами, дівчина зітхнувши підняла дзеркало і пішла далі, наближаючись до будинку. 

Чим ближче він здавався, тим швидше хотілося в ньому опинитися. А найбільше, Еліс, хотіла спочатку повечеряти, потім прийняти ванну і відправитися в свою кімнату, а після плюхнутися на ліжко і щоб до ранку її ніхто не чіпав. Тепле та затишне світло у вікнах на кухні досі горіло. Дівчині це здалося дивним, зазвичай тітка Вівіан та дядько Едгар вже сплять у такий час. Після стомлюючої та потребуючої ризику роботи детективом у поліцейській дільниці, чоловікові треба було набиратися сил для нового дня, як і тітці, яка цілий день займалася хатніми справами. Зайшовши до будинку, Еліс побачила, як тітка Вівіан спокійно сиділа за столом і читала газету. На столі знаходився недопитий зелений чай з бергамотом та печиво на десертній тарілці з гарним малюнком. 

– З поверненням, Квіточка, – ласкавим голосом промовила тітка Вівіан і відклала газету в бік, ніби жінка чекала того моменту, коли вона повернеться додому, щоб зробити це. – Що це, в тебе в руках? Схоже на картину. 

Предмет, закритий від сторонніх очей чорною тканиною, через яку не було можливості подивитися, що за нею ховається, миттю привернув увагу тітки Вівіан і вона з цікавістю чекала пояснень. 

– Я знайшла дзеркало на горищі та вирішила забрати. Ти не проти? 

– Я не проти, але це вважається, як би власністю школи. Як на це відреагує директор, коли дізнається? – спитала жінка. 

– На цьому горищі, часті гості хіба, що миші та таргани, але я думаю, що вони нікому не розкажуть те, що бачили, – Еліс підморгнула жінці і та посміхнулася, зрозумівши жарт племінниці. – А Деніелу взагалі було начхати, так що, все гаразд.