5 Розділ. З НОТКАМИ ЛАДАНУ ТА БЕРГАМОТУ

Занедбане кладовище задихалося в обіймах ночі. Еліс стояла нерухомо, оточена німими свідками минулого — похиленими, обгризеними часом надгробками. Тиша тут не була порожньою; вона здавалася щільною, майже відчутною, порушуваною лише сухим шелестом вітру в кронах старих лип. Високо над головою, на оксамитово-чорному полотні неба, завмер тонкий, що зростає, серп місяця. На очах у дівчини він почав змінювати відтінок, наливаючись дивним блакитнуватим кольором, через що все навколо — і камені, і дерева — вкрилося примарним, мертвим інеєм. Зірки, розсипані поруч, здавалися уламками розбитого льоду. У центрі цього покинутого світу височіло дзеркало. Еліс вдивлялася в каламутне скло, відчуваючи дивний, майже магнетичний резонанс кожною клітинкою свого тіла. Здавалося, ця річ була пов’язана з нею невидимою пуповиною від самого народження. Блакитне сяйво небесного серпа ковзало по її обличчю, вибілюючи шкіру до алебастрової чистоти — у цьому світлі вона була схожа на ангела, замкненого в колі тіней. Вона обережно провела кінчиками пальців по рамі з темного, важкого горіха. І в цю мить болісний свербіж під потилицею, що мучив її останні півгодини, раптово припинився. Настала лякаюча легкість, немов невидимі нитки, за які її хтось смикав, обірвалися. До цього здавалося, ніби десятки комах викреслюють на її шкірі якийсь окультний візерунок, а тепер — лише дзвінка порожнеча. Еліс нервово озирнулася, намагаючись розгледіти в заростях того хлопця. Того, чиї крила були чорніші за найглибшу яму, чиє пір’я вбирало світло, немов губка.
— Гей, ти! Закінчуй свій конкурс! — її голос пролунав зухвало, але в ньому промайнула ледь помітна нотка тремтіння. — Я знайшла дзеркало. Де мій приз? Адже я пройшла квест? Це ж був він?
Відповіддю їй став різкий, раптовий порив крижаного повітря. Простір за спиною буквально вибухнув: щось промайнуло повз із оглушливим свистом. Листя на деревах перелякано затремтіло, а висока трава поникла, притиснута до землі невидимою, нищівною силою, залишаючи чіткий слід того, хто щойно пронісся тут на межі сприйняття. Еліс різко обернулася, до болю в пальцях притиснувши до себе дзеркало, немов мати, що захищає дитину. Серце калатало в горлі. Навколо не було ні душі, і ця порожнеча лякала сильніше за будь-яку присутність. У цьому забутому богом місці смерть була швидкою й непомітною. Думки в голові закрутилися в похмурому танці: тут, під цим нереальним блакитним світлом, тіло може пролежати десятиліттями. Поліцейські лише знизують плечима, дізнавшись про зникнення на занедбаному кладовищі — ідеальна «глуха» справа. У кращому разі спишуть на нещасний випадок, у гіршому — просто посміються, порадивши не турбувати їх через дрібниці. Вона скривилася від нової хвилі болю в голові й усвідомлення власної вразливості. Йти треба було прямо зараз. Інстинкт самозбереження, що до цього дрімав, тепер кричав щосили: «Біжи!». Хто цей крилатий незнайомець і навіщо він заманив її сюди, вона вирішить пізніше. Зараз головним завданням було врятувати власну шкуру.
— Це був, очевидно, не конкурс, — процідила вона крізь зуби, роздратовано закочуючи зелені очі, в яких досі танцювали іскри недавнього спалаху. 
Через вхідні ворота й високий паркан із дзеркалом у руках їй не перелізти, отже, треба було вибиратися через низьку огорожу з боку поля, що знаходилася праворуч. Еліс обережно пробиралася між похилими надгробками, намагаючись не зачепитися одягом за колючі кущі, які в темряві нагадували кістляві пальці, що тягнуться до її щиколоток.
— Що це, хоч би, за могила була, на якій ми трохи… погосподарювали? — дівчина ще раз окинула поглядом відкриту труну й розриту землю, над якою тепер витав важкий запах вогкості й вікового забуття. — Сподіваюся, скелет не мав нічого проти провітрювання.

Еліс потрібно було лише переступити через невелику огорожу з лівого боку, і ось вона вже опинилася в «живій» частині міста; полегшення настало миттєво, щойно підошви торкнулися твердої землі за межами території кладовища. Вона підняла голову до неба, щоб зорієнтуватися, і завмерла. Високо над верхівками сосен завмер серп місяця, що набирав сили. Цієї ночі він виглядав дивно: його холодне світло втратило звичну жовтизну, набувши виразного, лякаючого блакитного відтінку. Це примарне світло заливало околиці, перетворюючи тіні на глибокі провали, а звичайні камені — на шматки льоду. Ледве вона зробила перші кроки в бік будинку, як тишу ночі прорізав різкий, гортанний звук. 
«Кар-р!» — пролунало зовсім поруч. 
Еліс здригнулася, притиснувши дзеркало до грудей, і поглянула вгору. На тлі цього неприродно блакитного місяця промайнула важка тінь. Величезний ворон, чиє пір’я відливало тим самим мертво-синім блиском, опустився на гілку старого дуба, стежачи за нею уважним поглядом очей, таких незвичайних для ворона. Дівчина похитала головою, відганяючи тривогу, що нахлинула, і пішла швидше. Вона відчувала, як наростають злість і роздратування щодо Деніела за те, що він кинув її в такому місці, та ще й поруч із лісом, який у блакитному світлі здавався живою істотою. З нею могло статися що завгодно, але йому, напевно, байдуже — його інтереси, як вважала Еліс, були понад усе. Навіть вище за її безпеку. Втомлені від роботи ноги повільно волочилися по землі, а руки з мозолями міцно стискали цінну річ, викопану, у прямому сенсі, з самої землі. Щоразу, коли вона проходила під ліхтарним стовпом, зверху долинали важкі помахи крил. Ворон не відлітав. Він плавно ковзав у небі, слідуючи за нею, перелітаючи з дерева на дерево, немов невидимий конвоїр. Його присутність тиснула на плечі не менше, ніж важка рама дзеркала. Еліс здавалося, що птах стежить за кожним її вдихом, а блакитний серп місяця підсвічує їй дорогу, немов спеціально видаючи її місцезнаходження. Вона вже мріяла опинитися вдома, у своєму м’якому ліжку під повітряною ковдрою, з цікавою книжкою в руках і при світлі нічника, у компанії свого кота Фелікса, який би примостився біля її ніг. Однак додому ще треба було дійти, і дорога здавалася нескінченною, ніби простір навколо розтягувався, як гума. На спортбайку доїхати було б набагато швидше. Дорога, яка на потужному спортбайку Деніела пролетіла б за мить, тепер здавалася нескінченною. Їй здавалося, що вона йде вже цілу вічність, долаючи густий опір нічного повітря під пильним наглядом свого пернатого переслідувача. Проте через півгодини Еліс дісталася до навчального закладу, який з кожним кроком збільшувався в розмірах, перетворюючись на громіздку монолітну тінь. Дзеркало в руках було незручним і зовсім не легким; нести його ставало дедалі важче, холодна поверхня скла, здавалося, вібрувала в такт її крокам. Руки нили, і доводилося періодично сповільнювати крок, щоб перепочити. Дівчина зупинилася біля шкільних воріт, щоб вкотре перевести подих, і поставила дзеркало на чистий рівний асфальт, притуливши до ніг. Ворон сів на верхівку кованих воріт школи, прямо під місячним серпом. Він лише тихо клацав дзьобом, не відриваючи від Еліс немигаючого погляду. Чорного спортбайка, що причаївся в кущах, наче пантера, ніде не було — значить, Деніел все-таки вирушив додому у своїх справах, як і казав. Залишивши її саму, з важким вантажем і цим моторошним птахом на додачу.
— Покидьок! Мало того, що кинув мене посеред занедбаного кладовища, так ще й прибирання не закінчив, — просичала Еліс, злобно хруснувши пальцями й готова прямо зараз залишити ще один слід на його обличчі. — Гаразд, я йому це ще нагадаю. І тобі, пернатий, теж не завадило б знайти інше місце для прогулянок, а не тягатися за мною! — крикнула вона в бік воріт, але птах лише розправив крила, не збираючись відлітати.