4 Розділ. ЧОРНІ КРИЛА СЕРЕД МІСЦЯ ВІЧНОГО СНУ

— Будь ласкавий, підсади мене, — голос Еліс пролунав нетерпляче, майже наказуючим тоном. Вона вчепилася тонкими пальцями в холодні ковані прути воріт, фарба на яких давно облущилася, оголюючи іржаве нутро.
Деніел, чиї атлетичні плечі в сутінках здавалися ще ширшими, лише коротко хмикнув. Він підставив руки, дозволяючи дівчині спертися на його долоні, а потім і на плечі. Еліс, попри свою уявну тендітність, рухалася з котячою грацією. Її штани-карго кольору хакі ледь зачепили гострі шпилі паркану, коли вона вправно перестрибнула на той бік. За мить хлопець підхопив важку лопату і, немов вправний метальник списа, відправив її слідом за супутницею. Інструмент зі свистом розрізав в’язке нічне повітря й встромився в пухку землю всього за пару дюймів від черевика Еліс.
— Ти ледь не влучив у мене! — спалахнула вона, схрестивши руки на грудях. Її смарагдові очі, зазвичай глибокі й спокійні, як лісове озеро, зараз метали блискавки під покровом густих вій. У цьому погляді читалося не просто роздратування, а холодна лють — вона дивилася на нього так, ніби вже підбирала в думках найпотворнішу позу для його бездиханного тіла, яке вона протягне по всіх вибоїнах цього проклятого місця.
— Але ж я не влучив, — Деніел обдарував її своєю фірмовою єхидною посмішкою, в якій проглядала небезпечна чарівність. Погляд його сапфірових очей, що сяяли тим самим фосфоричним блиском, залишався лякаюче безтурботним. — Хоча, зізнаюся, спокуса була великою.
— Я тебе зараз через ці прути дістану, і в місцевих мешканців з’явиться новий сусід, — процідила Еліс, підійшовши впритул до решітки.
Вони опинилися віч-на-віч — розділені лише залізним мереживом паркану. Повітря між ними, здавалося, наелектризувалося. Деніел дивився на неї зверху вниз, і в його спокої було щось звіряче, глибоко приховане під маскою цинічного старшокласника. Від нього знову пахло тим самим складним, п’янким ароматом: свіжість бергамоту й лимона перепліталася з пряною шавлією, але тепер у ньому виразніше проступали глибокі, важкі ноти білого кедра й мускусу.
— Пригальмуй запал, Еліс. Нам ще доведеться порушити спокій мерців, — він раптово, з лякаючою грацією професійного паркуриста, злетів угору, перестрибнув через двометрову огорожу й приземлився на землю абсолютно безшумно, немов у його тілі не було ваги. — Веди, Еліс Деніелз осквернителько могил.
Він вирвав лопату з землі й завмер, чекаючи. Еліс озирнулася. Кладовище Гленвуда виглядало як ожилий кошмар: надгробки з глибокими тріщинами нахилялися під неймовірними кутами, немов намагаючись прошепотіти щось тим, хто ще дихає. На багатьох плитах час стер не тільки епітафії, а й самі імена, перетворюючи долі людей на безіменний сірий камінь.
— Можна одне запитання, яке мучить мою мізерну уяву? — порушив тишу Деніел.
— Ні, — відрізала Еліс, не обертаючись. Вона поправила укорочену куртку-мілітарі, відчуваючи, як нічна прохолода проникає під одяг.
— І все ж. Що саме ми шукаємо в цій обителі скорботи? І які шанси знайти це до того, як нас забере поліція чи психіатрична лікарня? — він запитально підняв брову, милуючись тим, як місячне світло підкреслює витончений профіль дівчини та білизну її порцелянової шкіри.
— Якби я знала... — Еліс нарешті обернулася. У її погляді на мить промайнула беззахисність, яку вона одразу ж приховала за маскою зарозумілості. — Карта була надзвичайно лаконічною: лише обведений контур цього місця. Очевидно, якийсь предмет захований в одній із могил. Це логічно.
— Приголомшливо. Тобто план полягає в тому, щоб перекопати все кладовище? Браво, Еліс! Ти геній, що не знає меж! — Деніел демонстративно зааплодував, і звук його долонь пролунав у тиші кладовища, наче постріли.
— Замовкни! — просичала вона.
Її увагу привернули густі зарості бирючини ліворуч. Щільний чагарник заввишки у три людські зрости стояв монолітною стіною, за якою починався непроглядний ліс. Еліс шкірою відчувала чужу присутність. Немов хтось невидимий приклав розпечене клеймо до її лівого плеча — погляд був фізично відчутним, важким і древнім. 

— Там хтось є, — прошепотіла вона, вказуючи на матово-зелене листя бирючини.
— Тобі ввижаються привиди, — зітхнув Деніел. — Але совість не дозволяє мені залишити тебе тут на розтерзання уявним монстрам.
Він зробив крок до кущів, але в цю мить реальність немов надломилася. Світло їхніх потужних ліхтарів, яке щойно розрізало темряву, миттєво згасло. Серп місяця сховався за раптово набігшою щільною хмарою, і світ занурився в абсолютну, відчутну темряву.
— Батарейки? Ну, ні, — голос Еліс затремтів. Вона відчайдушно застукала по корпусу ліхтаря. — Це неможливо, я перевіряла їх перед виходом!
— Не рухайся, — голос Деніела став низьким, позбавленим будь-якої іронії. — Один неправильний крок, і ти перечепишся через якийсь надгробок. Я не маю наміру збирати твої кістки по частинах, наче зламаний конструктор. Тобі зрозуміло?
Еліс завмерла, чуючи лише удари власного серця. Їй здавалося, що темрява навколо них набула щільності, перетворюючись на чорну воду. Але за хвилину світло повернулося так само раптово, як і зникло. Деніел уже стояв біля кущів, розсунувши гілки лопатою.
— Бачиш? Нікого. Твій страх виявився всього лише птахом, — він підняв із землі довге чорне перо.
Еліс взяла його в руки. Перо було надзвичайно важким для свого розміру. Піднісши його до обличчя, вона відчула дивну суміш запахів: запекла кров, іржавий метал і віковий пил, який можна зустріти лише в занедбаних склепах.
— Пташине пір’я не пахне запеченою кров’ю, Деніеле, — вона нахмурилася, відчуваючи, як липкий страх підступає до горла.
— У цьому світі можливе все. Давай закінчимо, поки в мене остаточно не розколовся лоб, — він потер потилицю, його обличчя спотворилося від миттєвої гримаси болю. — То куди нам іти? Моє терпіння на межі.
Еліс хотіла відповісти, але раптом відчула, як її тіло перестає їй підкорятися. Немов невидимі нитки смикнули її за шию, змушуючи повернути голову в бік найвіддаленішого краю кладовища. Там, біля надгробка, що потопав у тумані, стояв чоловік. Високий, з оголеним торсом, на якому грали холодні відблиски. Його волосся було зібране в недбалий хвіст, а поза виражала лякаючий спокій. Але наймоторошнішими були крила — велетенські, чорні, вони опускалися аж до самої землі, поглинаючи світло. Обличчя розгледіти не вдалося: він стояв у зоні абсолютної тіні, куди не проникав жоден промінь. Постать вказала довгим пальцем на плиту біля своїх ніг і… розчинилася в сірому тумані.
— Ти бачив його? — видихнула Еліс, вказуючи пальцем у порожнечу.
— Кого, Еліс? Там лише туман і старі камені, — Деніел подивився туди, куди вона вказувала, і в його сапфірових очах читався щирий сумнів у її адекватності. — Тобі треба поспати.
— Напевно, справді треба. Неважливо... Нам туди. Я в цьому впевнена, — вона рішуче рушила вперед, обходячи перешкоди з дивовижною впевненістю.
— Що, інтуїція загострилася чи привид вказав дорогу? — саркастично зауважив Деніел, але пішов за нею, і його посмішка на мить стала м’якшою, майже людськішою.
Вони пробиралися крізь колючий чагарник. Світло ліхтарів стало тьмяним, ледь жовтуватим. Нарешті вони дісталися мети. Ця могила виглядала давнішою за решту: плита була поцяткована глибокими борознами, схожими на сліди пазурів неймовірної тварини. Ні дат, ні імен — лише відчуття первісної туги.
— Копай, — кинула Еліс, зав’язуючи свої темно-каштанові локони у тугий хвіст.
— Звісно, — Деніел зняв худі, залишившись у одній чорній футболці, яка щільно облягала його м’язи, підкреслюючи їхній рельєф.
— Куди ти так поспішаєш? На побачення з черговою жертвою твого чару? — уїдливо запитала вона, намагаючись приборкати тремтіння в руках.
Деніел різко встромив лопату в землю й одним кроком опинився поруч. Він нахилився до самого її вуха, й Еліс знову огорнув його деревно-водний аромат, змішаний із запахом озону перед грозою. Вона знову відчувала, що від нього виходить майже гарячкове тепло, але від самої його присутності віяло могильним холодом.