Глава.4

– Давай, підсади мене, – сказала Еліс, тримаючись руками за ворота. 
Потім, ногами вона стала на плечі Деніела і видерлася вгору, а після перелізла на інший бік. Хлопець узяв у руки лопату і жбурнув її як спис через ворота.       Лопата встряла прямо в землю недалеко від Еліс, мало не зачепивши її.

– Ти майже в мене влучив! – зі злістю пирхнула Еліс, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на Деніела тим самим убивчим поглядом, ніби в думках вона вже уявляє, як тягне по цвинтарі його труп у потворній позі.

– Але ж не влучив, – з єхидною посмішкою промовив Деніел. – Хоча...треба було. 

– Я тебе зараз, через ці ворота дістану. І станеться вбивство на цвинтарі. – Еліс підійшла ближче до воріт, теж саме зробив і Деніел. Тепер, вони дивилися один одному в очі. Тільки ворота та паркан розділяв їх і не давав початися бійці.

– Не варто, Еліс. Нам, ще потрібно буде розкопувати могили, – промовивши ці слова, Деніел з легкістю, як професійний паркурист, переліз через паркан і зістрибнув з нього на землю. – Ну що, пішли? 

Хлопець витяг з землі лопату і чекав на вказівки Еліс. Еліс, тим часом, стояла і дивилася на всі могили, які оточували їх. Чи то дівчина чекала на підказки від своєї інтуїції, чи то просто думала, що робити далі. Деякі, надгробні плити були з величезними тріщинами, здавалося, один необережний рух та вони повністю розваляться. Інші, взагалі від старості нахилилися назад. На решті надгробків, навіть дат не було вже видно, не те що імен. 

– Можно одне питання? – Деніел вирішив на свій страх та ризик потривожити дівчину і зруйнувати тишу, яка утворилася між ними.

– Ні, – Еліс, навіть, не повернулася у бік Деніела. Відповідь була різкою, але це не зупинило хлопця дізнатися про те, що він хоче.

– Що саме ми тут шукаємо? Та, де саме воно може бути?– Деніел підняв запитально одну брову вгору. 

– А я звідки знаю? На карті, – Еліс повернулася до Деніела та зустрілася з ним поглядом. По очах можно було зрозуміти, що вона засмучена, навіть, якщо й усміхалася, – нічого не було, крім обведеного цвинтаря, товстим і простим олівцем. Думаю, це щось, закопане десь в одній із цих могил.

– І як ми знайдемо потрібну могилу? 

– Цього, я не знаю, – вдумчиво промовила Еліс, дивлячись кудись убік. Вона відчувала чиюсь присутність з лівого боку, де росли густі кущі, через які важко було щось побачити як вдень, так і вночі, а за ними був високий ліс та непроглядний ліс. По шкірі, раптом, пробіг холодок, вуха почали прислухатися до найменших шерехів, а очі вдивлялися в кожну деталь. 

– Тобто, нам треба буде перекопати весь цвинтар. Браво, Еліс! – Деніел сперся на ручку лопати та демонстративно заплескав у долоні, це дуже дратувало Еліс, яка почула небезпеку і намагалася зрозуміти де вона ховається. 

– Ти можеш, хоч хвилину помовчати?! – Еліс стояла не рухаючись. Вона намагалася заново зосередитися після того, як Деніел завадив їй це зробити. Тепер, дівчина почала відчувати на собі пронизливий погляд прямо з кущів. Він був таким наполегливим і пропалюючим, що дівчина мала відчуття, ніби в неї горить вся ліва сторона тіла. – Деніел, мені здається за нами хтось спостерігає. 

– Тобі здалося, – Деніел глибоко видихнув, бо йому набридло стирчати тут. Хлопцеві хотілося якнайшвидше закінчити прибирання на шкільному горищі та зайнятися своїми справами. Але, його плани порушила Еліс і тепер він стоїть тут, на покинутому цвинтарі з лопатою в руках, серед могил, разом із дівчиною, яка його дратувала. Однак, якби він відпустив її одну, то його б мучила совість, якби з нею щось трапилось. 

– Ні, – Еліс вказала рукою у бік кущів. – Ось там. 

За рахунок уважного вивчення цієї рослини, від чого у дівчини, м'яко кажучи смикалося око, можна було зрозуміти, що це бірючина звичайна – листопадний чагарник. У висоту він може досягати 5 метрів. Має довгасто-яйцевидне листя, зверху воно мало матово-темно-зелене забарвлення, а знизу світло-зелене. Деніел вирішив перевірити припущення Еліс. І коли він зробив крок уперед, щоб подивитися, що ховається за цими кущами, як раптом, світло в їхніх ліхтариках миттєво згасло. Цвинтар поринув у непроглядну темряву. Навіть, місяць, здавалося, більше не світив. Не було видно нічого й могил у тому числі, через які тепер можна було легко впасти та перерахувати всі зуби. 

– Батарейки сіли, чи що? Чому саме зараз? – Еліс стукала по ліхтарику, думаючи що так він знову ввімкнеться, проте це не спрацювало. 

– Еліс, не надумай рухатися. Ти можеш натрапити на могилу та впасти і можливо, навіть зламати собі щось. А я потім не хочу збирати тебе, як конструктор. Тобі зрозуміло? – Голос Деніела вже не був таким спокійним, як п'ять хвилин тому. І Еліс вже не відчувала себе у безпеці. Через декілька хвилин, світло знову повернулося до ліхтариків і місяць став світити яскравіше. 

– Що це було? – Еліс подивилася на Деніела, який був вже біля кущів і розсунувши їх, дивився на те, що за ними ховається. Однак, там нікого не було, лише чорне та довге перо лежало на землі, як доказ того, що тут точно хтось знаходився, а потім зник. 

– Здається, Еліс, злякалася птаха. – На доказ Деніел простяг дівчині перо. Вона обережно піднесла його до носа і вдихнула запах крові, трохи іржі, і старого пилу. 

– Воно дивно пахне. Та, чи може перо звичайного птаха мати запах крові? – Еліс трохи примружила очі, а брови були насуплені.

– В житті все можливе, Еліс. А тепер, давай вже закінчимо тут. По-перше, ми не знаємо, яка саме могила нам потрібна. По-друге, ми не знаємо, що саме шукаємо. Що будемо робити? – Деніел масажував потилицю, а потім шию, видно від цього нерозуміння і довгого перебування на цвинтарі у нього розболілася голова.

– Ну, я... – Еліс, раптом, відчула як тіло вловило чиюсь енергетику. Вона була такою похмурою та темною, що  по шкірі знову пробіг холодок і відчуття того, що хтось спостерігає, повернулося. Як за наказом, дівчина повільно повернула голову вбік, ніби хтось керував нею як маріонеткою. Погляд кинувся в далечінь. Біля найдальшої могили, стояв високий хлопець із голим торсом, в один штанах. Його волосся було зав'язане в невеликий хвостик, а сам він сперся об надгробну плиту, а з-за спини виглядали величезні чорні крила, трохи опущені вниз. Через туман, що утворився навколо нього, дівчина не могла розглянути його обличчя. Хлопець дивився на Еліс, а потім поглядом вказав їй на цей надгробок. – Ти його бачиш, там біля тієї могили?