Глава.3

Їхати на цвинтар було недалеко, усього два кілометри, крізь темряву, ліс та поле. Ліхтарів практично не було. Один світив за метр від школи, а інший на повороті. Світло від спортбайка, висвітлювало попереду сіру і тьмяну дорогу. Еліс міцно притулилася до Деніела, стиснувши його груди так, що йому було важко дихати. Вітер змусив дівчину відчути прохолоду, а її темно-каштанове волосся розвивалося з-під шолома, наче пливло повітрям. Коли вони виїхали з лісу і колеса торкнулися трави на полі, шлях їм став освітлював місяць. Такий блакитний, великий і круглий місяць, він був настільки близько, що можна було розглянути на ньому кратери та інші нерівності. Зрештою, вони приїхали до місця призначення. Біля входу на цвинтарі стояло всього три ліхтарі. Світили вони тьмяно, здавалося, ось-ось погаснуть. Десь у кущах було чути шумні звуки цвіркунів, немов колискова, яку співає природа під зоряним небом. Деніел приглушив мотор і погасив світло на своєму залізному приятелю і вони разом із Еліс підійшли до входу. Ворота були зачинені на замок, який проіржавів та був покритий мохом. Біля стояв маленький сарайчик з лопатами, граблями та вилами.                                                                                         

– Дивно, де охоронець?  - дівчина подивилася на всі боки.                                          

– Це покинутий цвинтар і він тут не потрібен. Нам краще зараз не гаяти часу, а шукати ключ.
– Може він там? - Еліс вказала на сарайчик з дахом, що вже просів. Він складався з дерев'яних дощок і трохи нахилений на бік.
– Є лише один спосіб перевірити.
Деніел поглянув на дівчину, а потім на сарайчик і схрестив руки. 
- Гаразд, а що ти робитимеш?  – Еліс трохи підвищивши голос, приставила руки до боків. 
– Для початку, пошукаю у своєму спортбайку масло для змащення замка. Йому, напевно, вже років двісті, якщо не більше. 
Хлопець пішов у темряву, куди не потрапляло світло і де він залишив свій транспорт. По суті, Еліс, залишилася одна біля кладовища, наодинці з природою. Двері сараю заїло і дівчина з усієї сили смикнула за ручку. Від цього вони трохи відійшли від петель і почали вільно бовтатися. Усередині, все було навалено лопатами різної форми, граблями різної довжини та вилами. На маленьких поличках стояла лійка, добриво для квітів та невеличкий світильник, довкола якого літали комахи.
– Цікаво, навіщо, тут це все, якщо немає охоронця, який би цим займався? Так, добре ключ має бути десь тут, – пошепки вимовила Еліс і замислилася.
Вона прибрала зі свого шляху вила та лопати, відставивши їх убік. Їй ставало, трохи, ніяково від того, що Деніела довго не було. На полиці попереду стояла дерев'яна скринька.  На ній також був замок.

 – Та що ж це таке? Одні замки навколо. 

Еліс вийшла з сараю, щоб сказати про це Деніелу, але в темряві його фігури було не видно, ніби, він у ній розчинився.
– Деніел, ти де?   

Еліс крикнула в темряву, куди не потрапляло світло. Немов, два розділені світи, темний і білий. Деніел не відгукувався і Еліс ставало ще більш не по собі. Страх повільно підкрадався до неї, але вона намагалася не піддаватися йому. Поруч із собою, вона відчула важкі кроки, які повільно підходили до неї зі спини. Звуки ставали все чіткішими. Дівчина могла почути власне серцебиття. Тяжка рука повільно торкнулася її плеча і холод, раптом, пробігся по шкірі Еліс, хоч вона й була тепло одягнена. Коли долоня повністю лягла на плече, настав час діяти. Вона стиснула руку в кулак і замахнувшись вдарила незнайомця, відчувши його вилиці. З-за болю від удару, він відвернув голову вбік і притис руку до лівого ока.
– Хто ти такий? – тремтіння в голосі Еліс, була помітною. Вона стояла в позі і готова була вдарити знову, піднявши руку вгору і стиснувши її в кулак.
Цей незнайомець, поволі повернувся до неї з вже помітним синцем під оком.
– Деніел!? – це все, що змогла сказати Еліс від подиву.  — Я ж могла тебе вбити!       

–У тебе б сил не вистачило. Та й який дурень, крім нас, звісно, піде в такий час на занедбаний цвинтар? – З усмішкою тримаючись за око, промовив Деніел. 

 – До речі, добрий удар. Скажи, ти що, десь тренуєшся? хлопець зачухав назад своє волосся. Еліс, не стала відповідати на два його непотрібні питання і просто проігнорувала. 
– Гаразд, ти знайшов масло?  – дівчина простягла руку, а сама повернулася у бік цвинтаря. 
– Звичайно,  - він дістав з кишені своєї куртки, тюбик з маслом.
– Хоча… Воно нам не потрібне. – Еліс окинула поглядом ворота та паркан.
– У сенсі не потрібне? – Деніел трохи здивувався. 
– І ключ нам теж не потрібний.
– Еліс, що відбувається?  Що, ти замислила? Чи ти передумала? Скажи, хоч щось.
Деніел був трохи роздратований від того, що дівчина не посвячувала його у свої ідеї та нічого не говорила, про те, що задумала. 
– Ми просто переліземо через паркан, от і все, – нарешті промовила Еліс. 

– Геніально, а раніше не можна було це придумати? Перш, ніж я за маслом пішов!? До того ж, у подарунок синець від тебе отримав. Якщо щось, то мені такі акції не подобаються.

– Ага. Врахую на майбутнє. 
Вони підійшли до високих воріт і Еліс довго дивилася на них. Потім, дівчина пішла в сарай і взяла лопату, з полотном, яке вже проіржавіло від старості. 
– Що, ще вигадала?  

Деніел, вже не розумів, Еліс та її дії, тому просто спостерігав за нею.
Дівчина мовчки розглядала лопату. Після, дивилася на ворота і так по колу. Тишу порушило її гучне захоплення.
– Все, я вигадала план!  - очі Еліс світилися так, ніби, вона щойно виграла гроші в лотереї.
–Просвіти ж мене швидше. 

Деніел сперся на ворота і почав уважно її слухати.
– Ти мене підсадиш, я перелізу.  А потім, ти кинеш лопату і перелізеш через ворота. 
– Геніально!  - Деніел, дивився на Еліс хитрим поглядом і єхидно посміхнувся, ляскаючи в долоні.

– Шкода, що ніде поблизу не роздають Нобелівську премію, ти б її точно виграла.                                                    Хлопець усміхнувся, не проґавивши свого шансу саркастично пожартувати над дівчиною.
– Як же ти мене дратуєш... - Еліс дратівливо закотила очі.