3 Розділ. ЗАМКИ ТА КІСТКИ АБО РЕЦЕПТ ДЛЯ НЕКРОЛОГУ

Дорога до кладовища промайнула, наче гарячковий сон — кілька миль, затиснутих між німим оскалом прадавнього лісу та безкрайньою порожнечею поля. Кожна мить шляху була просякнута відчуттям межі, ніби колеса спортбайка котилися не по асфальту, а по тонкому лезу між світом живих і чимось незмірно древнім. Дерева-велетні змикали сучкуваті крони високо над головою, утворюючи живий тунель, склепіння якого вібрували від лютого реву мотора. Гілки, схожі на кістляві пальці, тягнулися з темряви, намагаючись зачепитися за одяг, зірвати шоломи, затягнути в безмовну гущавину. Темрява тут здавалася живою, густою й маслянистою, такою, що прагнула заповнити собою легені. Дорога звивалася, немов поранена змія, кидаючи мотоцикл з боку в бік. На крутих віражах здавалося, що гравітація перестає існувати, і лише шалена швидкість утримує їх у цій реальності. Поодинокі ліхтарі, що траплялися на шляху, мерехтіли болісним, передсмертним світлом, ледь пробиваючись крізь нічну темряву; їхні плями на асфальті виглядали як гнійні виразки, які одразу ж загоювала ніч, що наступала слідом. Світло фари спортбайка, немов розжарена сталь, розсікало сіру, потріскану смугу асфальту, вириваючи з небуття то уривки старого газетного аркуша, що летів наче привид, то блиск чиїхось очей у придорожній канаві. Еліс притискалася до Деніела, вчепившись у нього мертвою хваткою. Крізь щільну тканину його худі вона відчувала його спину — дивно гарячу, нерухому, немов під шкірою в нього була не плоть, а армований бетон. Від нього виходив той самий складний, п’янкий аромат: свіжість бергамоту й лимона перепліталася з пряною шавлією, але тепер у ньому виразніше проступали глибокі, важкі ноти білого кедра й мускусу. Цей деревно-водний шлейф здавався тут, серед первісної темряви, абсолютно чужорідним. Крижаний вітер шмагав її по візору, вибиваючи з-під шолома пасма темно-каштанового, хвилястого волосся, які тягнулися за ним у ночі, наче живі тіні. Повітря ставало дедалі холоднішим, наповнюючись запахом озону й перепрілої хвої, а звук двигуна в цьому коридорі з сосен набував потойбічного, гуркотливого відлуння. Коли ліс нарешті розступився, їх зустріло поле, залите примарним, мертвим сяйвом зростаючого серпа місяця. Цей простір здавався вимерлим: ні шелесту трави, ні руху повітря, лише нескінченна срібляста брижа, що тягнулася до самого горизонту. Нарешті вони зупинилися біля входу. Звичайне занедбане кладовище зустріло їх трьома ліхтарями, світло яких було настільки жовтуватим і кволим, що здавалося, ніби повітря навколо них просочене сіркою. Тиша була неприродною, гнітючою. Навіть стрекіт цвіркунів у густих кущах звучав монотонно, наче заїла платівка, що заколисує тих, хто вже ніколи не прокинеться. Деніел заглушив мотор. Гудіння «залізного звіра» обірвалося, і тиша навалилася на плечі важким саваном. Ворота кладовища — ковані, з гострими шпилями, спрямованими в небо — були закріплені ланцюгом із замком, який так густо обріс іржею та мохом, ніби сам пустив коріння в цю тлін. Поруч притулився крихітний сарай. Похилений, із просілим дахом, він нагадував гнилий зуб у пащі самої ночі.
— Дивно... — Еліс обережно озирнулася. Її смарагдові очі в місячному світлі здавалися чаклунськими, а довгі вії відкидали різкі тіні на світлу, майже порцелянову шкіру. — А де охоронець? Тут же має хтось бути?
Деніел повільно повернув голову. Його обличчя з чітко окресленими вилицями й вольовим підборіддям залишалося нерухомим, а сапфірові очі в напівтемряві відливали чимось металевим, холодним, позбавленим людського тепла. Незважаючи на те, що його тіло продовжувало випромінювати майже гарячкове тепло, відчутне навіть крізь одяг, від самої його присутності віяло могильним холодом, що не мав нічого спільного з вечірньою прохолодою.
— Це занедбане місце, Еліс. Мертві — народ тихий, вони не скаржаться на галасливих сусідів, а живі бояться сюди заглядати, — його голос пролунав сухо, з ледь вловимим вібруючим підтоном. — Не витрачай кисень на дурні запитання. Треба знайти ключ.

— Може, він там? — дівчина вказала рукою на сарай.
— Є лише один спосіб перевірити, — Деніел ледь помітно похитав плечем, натякаючи, що ця почесна місія лягає на неї. Сам він залишився стояти, схрестивши руки на грудях у позі зарозумілого спостерігача. У його небажанні наближатися до людської халупи проглядало щось зневажливе, майже хиже.
— Гаразд. А ти чим займешся? — Еліс виклично підняла підборіддя, поправляючи комір своєї куртки-мілітарі.
— Пошукаю масло в байку. Цьому замку двісті років, він швидше розсиплеться на порох, ніж піддасться ключу без мастила, — хлопець розвернувся й безшумно, немов розчиняючись, пішов у густу тінь мотоцикла.
Залишившись сама, Еліс відчула, як тиша починає дзвеніти у вухах. Вона підійшла до сараю. Двері заклинило. Дівчина уперлася черевиком у поріг і смикнула за ручку. З жалібним, майже людським стогоном дерево відійшло від петель, і двері повисли на одному чесному слові. Усередині пахло перегнилою землею й старим залізом. Лопати, граблі та вила були звалені в кутку безладною купою, нагадуючи купу кісток у братській могилі. На запиленій полиці серед мертвих комах тремтіло світло маленького світильника.
— Навіщо тут усе це, якщо немає охорони?.. — прошепотіла вона, і її пухкі губи здригнулися.
Розгрібаючи інвентар, вона здригалася від кожного металевого брязкоту. Деніел підозріло довго не повертався. У голові заворушився липкий страх. На полиці вона знайшла дерев’яну скриньку, але й та була замкнена.
— Та що ж це таке! Самі лише замки навколо! — з розпачем вигукнула вона й вискочила назовні.
Навколо не було ні душі. Ніч, наче, проковтнула Деніела. Світ розколовся: примарні білі надгробки під місяцем і вугільно-чорні прогалини між деревами. Раптово за спиною пролунали кроки — важкі, розмірені, від яких по землі пробігав ледь помітний трепет. Серце Еліс забилося об ребра, наче у спійманого птаха. Важка долоня лягла їй на плече, і мороз пронизав її наскрізь, незважаючи на щільну куртку. Діючи інстинктивно, Еліс різко обернулася й, вклавши весь свій жах у кулак, завдала нищівного удару. Глухий звук. Незнайомець відсахнувся.
— Хто ти такий?! — вигукнула вона, знову заносячи кулак.
У тьмяному світлі проступили риси Деніела. Він стояв, притискаючи долоню до вилиці, на якій уже розквітав багряний слід. Його погляд був не просто злим — у глибині його сапфірових зіниць на мить спалахнуло щось первісне, чуже, що змусило повітря навколо стати нестерпно важким і густим.
— Деніел?! — Еліс видихнула, відчуваючи, як підкошуються ноги у важких черевиках. — Чорт! Я ж могла тебе знешкодити!
— У тебе б сил не вистачило. Повір мені, — просичав він, і його губи розтягнулися в кривій, лякаючій усмішці, оголивши ідеально рівні, надто білі зуби. — І які дурні, крім нас, притягнуть у цей склеп о такій порі? Удар, до речі, непоганий. Де ти навчилася так махати кулаками?
Еліс проігнорувала його запитання, намагаючись приховати тремтіння в руках. А потім, глибоко видихнувши й відпустивши напругу, все ж вирішила відповісти.
— Мій дядько — детектив у поліції, забув? Я знаю, як постояти за себе з п’яти років. Гаразд, зараз не про це. Ти масло знайшов?
— Звісно, — він недбало витягнув із кишені штанів тюбик. — Один із нас все-таки займався справою.
Еліс перевела погляд на паркан. Високі ковані прути зникали в темряві, їхні гострі верхівки нагадували зуби хижака. За ними розкинулося саме кладовище: нескінченні ряди похилених плит, облуплених ангелів з відбитими крилами та склепів, що заглибилися глибоко в землю.
— Хоча... воно нам не потрібне, — раптом сказала вона. — І ключ не потрібен.
Деніел роздратовано видихнув, і цей звук був схожий на глухе гарчання звіра.
— У якому сенсі — не потрібен? Що ти задумала, Еліс? Вирішила пограти в загадки? Розповідай, поки я не вирішив, що ми повертаємося.
— Ми просто переліземо через паркан, ось і все, — спокійно відрізала вона.
Деніел завмер. Його сапфірові очі небезпечно блиснули у світлі місяця, звузившись до вузьких щілин, у глибині яких на мить затремтіло те саме чуже полум’я безодні.