1 Розділ. З ПРИСМАКОМ БЕЗУМСТВА

ПОНЕДІЛОК 

3 ТРАВНЯ 

Весна, немов майстерна, але підступна художниця, щедрим пензлем розлила на полотні світу бездоганну блакить неба, пустивши на вітер пухнасті, наче цукрова вата, хмари. Повітря наповнювалося обіцянкою тепла, що ледь відчутно торкалося шкіри, а земля видихала аромати перших пролісків, фіалок і нарцисів. Соки у венах дерев пульсували з потрійною силою, пробуджуючи кожну бруньку до нового, бурхливого життя, і здавалося, що весь світ має дихати в унісон із цією гармонією. Але людська душа — ця потаємна безодня — часом залишається глухою до пробудження природи, таючи в собі бурі, що лютіші за будь-який весняний шторм.
— Ти ж абсолютно, безнадійно втратив розум! — Еліс ледь не задихалася від люті, розмахуючи руками так несамовито, ніби намагалася розірвати саму весняну безтурботність.
Її вигляд у цю мить випромінював шалену, дику красу. Темно-каштанове хвилясте волосся, зазвичай слухняне, розпатлалося, обрамлюючи обличчя бурхливим водоспадом. Смарагдові очі, глибокі, немов лісове озеро в сутінках, й облямовані густими, загнутими віями, метали справжні іскри на тлі блідої, майже порцелянової шкіри. Чітко окреслені брови зійшлися на переніссі, надаючи її акуратному носику гнівного виразу, а пухкі губи тремтіли, готові вибухнути криком. Деніел завмер. Він схилив голову набік, і в цьому русі було занадто багато хижої, неприродної грації. Вугільно-чорне, густе волосся, яке він зазвичай зачісував назад, зараз було трохи розпатлане, але це лише підкреслювало його виразні риси обличчя: гостру лінію підборіддя та високі вилиці. Але найвражаючим у його зовнішності були очі — сапфірові, сяючі, немов дорогоцінні камені, ограновані самою темрявою, вони дивилися прямо й пронизливо.
— Я? — його голос пролунав вкрадливо, з легким обертоном, що нагадував тріск вугілля в згасаючому багатті. — Мабуть, ти влучила в саму точку, Еліс. Нормальність — це занадто тісний одяг для такого дня. А тобі, — він зробив паузу, і його сапфірові очі звузилися, — тобі треба охолонути.
У його прямому погляді на мить промайнуло щось чуже, древнє, немов за зіницями колихалося саме полум’я безодні. Його рука злетіла вниз із лякаючою, нелюдською швидкістю. Важке відро з брудною водою, забуте прибиральницею в метушні, злетіло в повітря, наче воно нічого не важило. Секундний замах — і на дівчину обрушився крижаний каскад. Еліс завмерла, приголомшена. Вода стікала по її обличчю, просочуючи одяг, перетворюючи ідеальні локони на мокрі змії, що липнули до шиї.
— Ах ти… не сперечаюся, охолола. Але моя ненависть до тебе — прошипіла вона, і в її погляді, у самій глибині смарагдових очей, спалахнуло щось по-справжньому руйнівне. — Ну що ж, раз ти хочеш божевілля, я стану твоєю особистою катастрофою.
Вона кинулася на нього всім тілом, немов дика кішка. Удар збив їх з ніг, і вони впали на слизьку плитку. Це була люта, хаотична сутичка. Еліс вчепилася в його комір, намагаючись дотягнутися до обличчя, а Деніел, навіть лежачи на підлозі, не здавався переможеним, лише ухиляючись і стримуючи її. Під її пальцями його шкіра, попри холодну воду, здавалася неприродно гарячою, майже обпалюючою. Вони перекочувалися коридором, наче дві розлючені гусениці, сплетені в один клубок, у якому бруд, вода й лють змішалися в єдине ціле.
— Давай! Задуши мене, Еліс! — промовив, сміючись, Деніел, і в його голосі чулася лякаюча насолода.
— Ненавиджу! — проричала дівчина.
Навколо них миттєво виросла жива стіна. З першого та другого поверхів збіглися учні, приваблені галасом бійки. Вони жадібно висували вперед смартфони, ловлячи в об’єктиви кожен удар і кожен рух цієї божевільної «бійні», не наважуючись втрутитися.
— Що тут відбувається?! — цей голос обрушився на натовп, немов грім серед ясного неба.
Натовп миттєво завмер і розступився, немов Червоне море перед Мойсеєм. Директор Дерейк йшов повільно, його постать у бездоганному чорному смокінгу з атласними лацканами виглядала сюрреалістично на тлі брудного коридору та підлітків, що билися. Біла сорочка та чорна метелик підкреслювали його статус, а яскраво-блакитні очі на серйозному обличчі з легкою щетиною дивилися холодно й упевнено. Двома потужними рухами містер Дерейк розняв старшокласників. Його хватка була залізною, такою, що не терпіла заперечень.
— Софі, де ж ти поділася? — прошепотіла Еліс, озираючись навколо у пошуках подруги.
— О, Боже! Моє відро! — вискочила з-за рогу прибиральниця, яка повернулася за ним.
Міс Грейтен була класичним втіленням шкільного персоналу старої закваски: жінка років п’ятдесяти в мішкуватому синьому робочому комбінезоні з емблемою школи на грудях. Її сиве волосся було стягнуте у тугий, практичний вузол, а на обличчі, поцяткованому сіточкою зморшок від вічної втоми, застиг непідробний жах. Вона дивилася на брудні калюжі, що розтікалися по щойно вимитій плитці, так, ніби це була особиста трагедія, поправляючи на поясі важкий зв’язок ключів, який сердито задзвенів у тиші, що запала.
— Міс Грейтен, прошу вибачення за ці незручності! — голос директора Дерейка тремтів від ледь стримуваної люті. Він різко обернувся до учнів, що замовкли, і його погляд, здавалося, готовий був запалити повітря. — А ви двоє... Швидко до мого кабінету! — викрикнув він, і цей крик луною рознісся по затихлому коридору.
Еліс здригнулася, немов від фізичного удару. Вона покірно пішла за директором, але на мить завмерла й обернулася. На її обличчі, ще мокрому від води, читалося щире каяття.
— Міс Грейтен, будь ласка, вибачте, — промовила Еліс, обертаючись до жінки й слідуючи за містером Дерейком.
— Прошу вибачення, міс Грейтен. Я вчасно не вгамував свій гнів, — промовив Деніел, йдучи слідом за дівчиною. Навіть у цій ситуації він примудрився зберегти крихту свого звичного самовладання.
Вони неохоче попленталися за чоловіком, чиї кроки лунали відлунням у довгих шкільних галереях. Коридори, зазвичай наповнені гулом голосів, зараз здавалися нескінченними й ворожими. Стіни були обвішані яскравими плакатами футбольної команди та почесними грамотами, які зараз пролітали повз, наче розмазані плями. Під ногами хлюпала вода, що принеслася на підошвах, залишаючи брудні сліди на бездоганному лінолеумі. Почався підйом на третій поверх. Важкі дубові сходи скрипіли під їхньою вагою. На кожному прольоті висіли портрети колишніх директорів, чиї суворі погляди, здавалося, осудливо проводжали підлітків, що згрішили. Чим вище вони піднімалися, тим тихішими ставали звуки школи, поступаючись місцем стерильній тиші адміністративного крила. Повітря тут було просякнуте запахом старого паперу та дорогого парфуму директора. Нарешті, у кінці коридору третього поверху з’явилися масивні двері з позолоченою табличкою — директор Д. Л. Дерейк. Тут панувала напівтемрява й запах дорогого тютюну у поєднанні зі старим папером. Кабінет директора був втіленням строгості: масивний стіл із темного дуба, високі стелажі з книгами, корінці яких виблискували золотим тисненням у світлі весняного сонця, що пробивалося крізь важкі штори. Еліс сиділа на краю шкіряного крісла, тремтячи від холоду. Вода повільно капала на килим, а смарагдові очі все ще палали ненавистю, спрямованою на хлопця. Деніел притулився до стіни, витираючи обличчя. Незважаючи на бійку, він виглядав лякаюче спокійним, а його сапфірові очі в тінях кабінету здавалися майже прозорими, позбавленими емоцій. Містер Дерейк мовчки дивився на них, і ця тиша була важчою за будь-який крик. Напругу в кімнаті можна було різати ножем, і навіть весняний вітерець, що бився об вікно, не міг розігнати цю густу, липку темряву. Директор повільно масажував скроню, намагаючись опанувати свій гнів.
— Що у вас цього разу сталося? — нарешті глухо запитав він, пронизуючи їх поглядом своїх блакитних очей.
Еліс різко підвела голову, кинувши на юнака розлючений погляд.
— Він переслідує мене, сер! Скрізь, куди б я не пішла, — виплюнула вона, її пухкі губи тремтіли від обурення. — Я ж кажу, він просто божевільний. Псих, одержимий стеженням!