ПРОЛОГ

1 РІК ТОМУ 

Небо над Гленвудом, важке й низьке, нагадувало не застиглий свинець, готовий у будь-яку мить обрушитися на дахи крижаним дощем. Повітря, просочене димом і передчуттям грози, застигло в нерухомості, перетворюючи вулиці на задушливі коридори. Серед людського виру, що вічно поспішає у своїх безрадісних справах, прослизала жінка. Її постать у строгому сірому пальті здавалася випадковим мазком туші на вицвілому полотні міста. Коротке чорне волосся, що ледь торкалося плечей, блищало, немов крило ворона, а на алебастрово-блідому обличчі яскравим полум’ям горіли бурштинові очі. У їхній глибині застиг не страх, а загострене чуття загнаної тварини. Вона рухалася граціозно й стрімко, бездоганно окреслені брови були напружено зсунуті, а повні губи стиснуті в тонку лінію. Жінка відчувала переслідування не слухом, а шкірою. Чужий погляд, липкий і важкий, свердлив її потилицю. Обернувшись на мить під приводом поправити комір, вона побачила його — безлику тінь у натовпі. Чоловік у чорній кофті та сірих штанях йшов слідом, ховаючи обличчя під глибоким капюшоном. Він не виділявся, не біг, але його рухи були лякаюче синхронні з її власними. Різко звернувши, жінка занурилася у вузький провулок, що пахнув вогкістю. Це був тупиковий коридор між двома висотками, що закінчувався виходом на сусідню авеню. Помітивши масивний, облущений сміттєвий бак, вона миттєво сховалася в тіні за ним, притискаючись до холодної цегляної стіни. Кроки переслідувача пролунали майже відразу, вони були розміреними, важкими й упевненими. Чоловік увійшов у провулок, і звук його кроків відбився луною від стін. Він зупинився, повільно повертаючи голову, немов хижак, що винюхує здобич. З кишені з сухим клацанням висувного леза виринув ніж. Сталь тьмяно блиснула у вмираючому світлі дня.
— Я знаю, що ти тут, — голос чоловіка був позбавлений емоцій, холодний, як надгробний камінь. — Виходь, Ебігейл. Не змушуй мене шукати тебе в цьому бруді.
— Тільки не зараз... Будь ласка, тільки не сьогодні... — ледь чутним, судорожним шепотом видихнула вона, заплющивши очі.
У молитовному жесті вона незграбно хитнулася, і її рука з глухим стуком вдарилася об металевий бік бака. У тиші провулка цей звук пролунав наче грім. Переслідувач повільно, з хижою неквапливістю, повернув голову.
— Отож, ось де ти.
Він подолав відстань двома стрибками. Сильна рука вчепилася їй у шию, притискаючи жінку до стіни. Ебігейл рвонулася, намагаючись вирватися з лещат, але хватка лише стала болючішою, вибиваючи повітря з легенів. Чоловік іншою рукою повільно стягнув капюшон. Бурштинові очі Ебігейл спочатку округлилися від шоку, а потім звузилися в лютому впізнанні.
— Ти... — просичала вона крізь стиснуті зуби.
У відповідь очі чоловіка на мить спалахнули потойбічним бурштиновим світлом, точно повторюючи її власний погляд, після чого знову стали звичайними, карими. Він глузливо оскалив зуби.
— Так. А кого ти сподівалася побачити? Демона? А прийшов ангел.
— Відпусти мене! — Ебігейл вчепилася в його зап’ястя, марно намагаючись послабити хватку. — Що тобі потрібно?
— Мені? — він нахилився до самого її вуха. — Майже нічого. Просто скажи мені, де твоя дочка.
— Не скажу.
— Тоді я вб’ю тебе прямо тут. А потім знайду твою дівчинку й уб’ю її теж. Це лише питання часу. Говори!
— Ні!
Чоловік повільно підніс кінчик леза до її яремної вени. Холодна сталь торкнулася шкіри, обіцяючи швидкий кінець.
— Запитаю востаннє: де твоя дочка?
— Не скажу.
Він уже заніс руку для вирішального удару, але раптом завмер, немов натрапивши на невидиму перешкоду. Повільно, з наростаючим напруженням, він підвів голову, дивлячись кудись за спину Ебігейл.
— Демон... — процідив він, розтягуючи голосні, і неохоче обернувся.
Біля протилежної стіни, недбало схрестивши ноги, стояв хлопець. Його вигляд здавався чужим у цьому брудному тупику. Густе чорне волосся було зачесане назад, але кілька пасом ефектно вибилися, створюючи вишуканий безлад. Обличчя з витонченими вилицями й масивним підборіддям здавалося застиглою маскою античного бога. Прямий, холодний погляд сапфірових очей був спрямований кудись у далечінь, повз сцену насильства. На ньому було чорне пальто бездоганного крою, а руки спочивали в кишенях. Помітивши на собі погляд, він ліниво повернув голову.
— Вибачте, я здається завадив вам? — голос хлопця був сповнений отруйної нудьги. — Не звертайте на мене уваги. Продовжуйте, я почекаю.
— А ти що тут забув, Корвум? — проричав чоловік, не відпускаючи Ебігейл.
— Та так, гуляю. Повітря в Гленвуді сьогодні… надихає. Чи не так?
— Ну то забирайся звідси, поки ноги несли!
Демон ледь посміхнувся, і в цій посмішці не було ані краплі веселощів.
— Знаєш, я б пішов. Але від тебе так тхне дешевим одеколоном і фанатизмом, що в мене починає псуватися настрій. А коли в мене псується настрій, я стаю... нестерпним.
Чоловік зблід від люті. Він відштовхнув Ебігейл і, перехопивши ніж зворотним хватом, кинувся на незнайомця.
— Що ти там наговорив?
— Слухай, я ж тобі не заважав, — хлопець навіть не витягнув рук із кишень. — Дорізав би свою жертву й пішов би пити чай. А тепер доведеться витрачати час на сміття.
— Після тебе продовжу! — заревів ангел і кинувся вперед.
Удар був швидким, але хлопець виявився швидшим. Він ухилився невловимим рухом, наче складався з диму. Перехопивши руку чоловіка, він з огидним хрускотом вивернув її, змусивши ніж із дзенькотом впасти на каміння. Короткий удар у коліно змусив агресора завити, а в наступну секунду хлопець опинився за його спиною. Один різкий, вивірений ривок — і звук ламання шиї луною рознісся провулком. Тіло зм’якло й важко впало в калюжу. Ебігейл, притиснувшись до стіни, спостерігала за цією розправою з прихованим жахом, який вона відчайдушно намагалася приховати за маскою байдужості.
— Привіт, Ебігейл, — промовив демон, недбало обтрушуючи рукав. — Радий знову тебе бачити. Минуло стільки років, відколи ти втекла до цього міста, повного людей.
— Деніел... — видихнула вона, і в її голосі змішалися полегшення та нова тривога.
— Особисто.
— Я намагалася знайти тебе. Стільки разів... Але ти став недосяжним. Ти ж тепер, командир Корвумів.
— Так, справ безліч, — Деніел окинув її оцінювальним поглядом. — Звільнився, щойно випала хвилинка. Хоча, якби я запізнився ще на пару секунд, рятувати вже не було б кого. Навіщо я тобі знадобився?
Ебігейл зробила крок до нього, її голос зміцнів.
— Це стосується моєї доньки.
Обличчя Деніела миттєво стало непроникним, немов витесаним із каменю. Його сапфірові очі перетворилися на дві крижинки.
— Так і знав. Усього доброго, Ебігейл.
Він розвернувся, збираючись піти в сутінки, що густішали.
— Зачекай! — крикнула вона йому в спину, і в цьому крику було стільки болю, що він змусив його сповільнити крок. — Ну хоч вислухай мене!
Перші краплі дощу, важкі й холодні, розбилися об сірий асфальт, залишаючи на ньому темні плями, схожі на кульові отвори. Деніел навіть не здригнувся. Він продовжував відходити, його чорне пальто розвівалося на вітрі, немов крила хижого птаха, що розчиняється в сутінках Гленвуда.
— Навіщо мені тебе слухати? — його голос долетів до неї низьким, гучним відлунням, перекриваючи гуркіт далеких машин. — Я й так знаю, чого ти хочеш, Ебігейл. Твої страхи передбачувані, як зміна пір року. І моя відповідь: ні.
Ебігейл кинулася за ним, її підбори дзвінко застукали по мокрих каменях. Вона відчувала, як крижана волога просочує плечі пальто, але внутрішній жар відчаю був сильнішим.
— Деніеле, будь ласка! — крикнула вона, хапаючись за останню соломинку. — Хіба ти забув, як я врятувала тобі життя? 
Він різко зупинився. Тиша, що запанувала у провулку, стала майже відчутною. Деніел повільно обернувся через плече, і його очі блиснули в напівтемряві, немов два уламки арктичного льоду.
— А я щойно врятував тобі життя, — відрізав він, і в його тоні промайнула небезпечна сталь. — Тож ми в розрахунку, Ебігейл. Борги погашені. Рахунки обнулені.
— Я не просила тебе мене рятувати, — промовила вона, і в її голосі прорізалася стара, добре знайома йому зухвалість. — Тому це не рахується.