Таємниця Мідного Місяця

                   Таємниця Мідного Місяця

Посперечались якось два велетні, Арсатон і Вейкерс, що жили на різних планетах, хто з них сильніше і хто Місяць зможе таємно вкрасти, щоб жодне створіння на Землі цього не помітило. А були  ті велетні неймовірно злі. Таких злих як вони в усьому Всесвіті важко було знайти! І чого запитаєте ви, любі читачі і читачки, їм Місяць красти? Невже велетні більше за нього? Вони не просто більше, вони величезні! Завдяки своїй потужній чаклунській силі вони могли ставати невидимими! Місяць же їм був потрібен для того, щоб показати власну силу в космосі, його викрадення вони сприймали як чергову перемогу над усіма, хто був  слабший за них. До того ж  давно вже кортіло їм знати усі таємниці  Землі і Місяця. А вкрасти Місяць було якраз для цього дуже доречно. І от вирішили велетні, що хто сильнішим виявиться, той і вкраде Місяць. Ті два велетні сперечалися між собою, хизувалися своїми надприродними силами та вміннями.  Суперечка їх дійшла до того, що вони побилися. Арсатон виявився сильнішим за Вейкерса і зміг його подолати. Арсатон потягнув Вейкерса по величезній планеті Місотус і, клацнувши пальцями, викликав метеоритний дощ. Величезна стіна з метеоритів не дала змоги Вейкерсу простежити, куди потім подівся його суперник. А полетів він космічними просторами на величезному крилатому коні –  пегасі. Долетів лютий Арсатон до своєї планети – Носотрум і забрав з майстерні величезну копію Місяця, який був мідний, хоча ззовні дуже нагадував  справжній супутник Землі.

Арсатон вважав, що  продумав до деталей, як буде красти Місяць.

– Сьогодні ж я вкраду справжній Місяць і підміню його на мідний. А правити Мідним Місяцем поставлю владолюбного короля Мефара. Він тільки і чекає, щоб ще кимось або чимось правити. Така його жага до влади. Що ж, скористуюсь я цим. – подумав Арсатон.

І поплив велетень Арсатон до супутника планети Носотрум – Елекая, де його вже зачекався король цієї планети – Мефар. Мефар мав зовнішність звичайного землянина, років за сімдесят. А насправді жив вже більше трьох тисяч років. Набридло йому керувати тільки планетою Елекай, розповів він про це якось велетню Арсатону. І  обіцяно було Мефару, що буде він ще й Мідним Місяцем керувати, а згодом і блакитною Землею. Посадив Арсатон короля Мефара позаду себе на пегаса, влаштувався позручніше і полетів у напрямку Сонячної системи. Вичекавши коли буде на Землі день, Арсатон підмінив справжній Місяць на мідний і посадив короля Мефара у заздалегідь побудований сапфіровий палац.

А справжній Місяць вдень спав і лише тоді коли велетень взяв його у руки, він обронив зі своїх очей тисячі веселкових сліз у вигляді маленьких зірочок і розсіялися вони космічним вітром всі по Землі. Відтоді тримав Арсатон справжній Місяць за ґратами і щодня приходив до його в’язничної камери, щоб змусити  говорити про таємниці Землі. Але Місяць,  вірний друг Блакитної планети, мовчав, хоч велетень Арсатон погрожував перетворити його на млинець. 

–  Нічого, я змушути тебе говорити. – міркував велетень-злодій і продовжував годинами працювати в свой майстерні.

А король Мефар тим часом ніяк не міг не нарадуватись, що володіє цілим супутником Землі, хоч і фальшивим. Так той Мідний Місяць був витончено зроблений, що земляни не змогли помітити підміни. Так, напевно, все б і залишалося, якби одного літнього дня не стало землянам відомо, що у лісах бігають створіння, які нагадують коней і мають ріг кольорів веселки. Найвидатніші вчені розуміли, що то були ніхто інші як давно забуті звірі – єдинороги, у існування котрих вірили лише любителі фантастики. Вчені виявили, що єдинороги з’явилися після так званого зоряного дощу. Але якими надприродними чи інопланетними силами вони були послані на Землю, цього ніхто не знав.

                                                    ***

Того літа сім’я Бондаренків як і зазвичай влаштувала похід на тиждень у карпатські ліси. Втомившись після десятигодинного руху, вони розклали намети й, повечерявши сирною піцею, міцно заснули: у наметі поменше спали дві сестрички – дев’ятирічна Іларія і шестирічна Мандаліна, а в наметі побільше –  їх батьки, Ігор і Марина. Тієї ночі королю Мефару не спалося. І вирішив він по місячній доріжці (так-так, вам не почулося, Мідний Місяць теж міг створювати доріжку!) пройтися і на Землю спуститися, та подивитися нарешті що там і як. І хоч велетню він обіцяв не втручатися у земне життя, величезна природна допитливість перемогла. Та сталось так, що спустився король Мефар саме на те місце, де розбила свої намети сім’я Бондаренків. Король Мефар опинився на лісовій галявині, зачерпнув у рукав світляків і освітив собі шлях там, де були тіні. А треба сказати, що стало королю Мефару нудно сидіти самому і правити. Закортіло йому з кимось з землян побалакати (не сумнівайтеся. Мефар знав усі мови світу. Іншопланетяни на відміну від людей їх швидко вивчають). Король Мефар йшов, йшов нічним лісом і раптом натрапив на намети Бондаренків. Він так і остовпів від несподіванки. А ще через мить побачив, як з одного намету виповзає маленька Мандалінка і каже:

–  Привіт! А ви хто?

– А я, –  каже король,  – Місяцем керую. От вирішив спуститися по місячній доріжці і подивитись, як ви тут на Землі живете.

– А можна мені Місяць подивитись?

– Звісно, можна. Запрошую тебе до себе у гості!

І от король Мефар і маленька Мандалінка пішли під руку місячною доріжкою, а старша сестра її –  Іларія і батьки продовжували спати міцним сном. Король Мефар собі тим часом думав, чи скінчиться добром його задум. Адже коли він побачив Мандалінку, то взагалі вирішив залишити її собі.

Там, на Місяці, було все таке гарне, що і тисячами слів не передати: діамантові квіти росли усюди. На горі височів сапфіровий палац Мефара, дерева з фіолетовим, синім та яскраво-жовтим листям блищали у сонячному світлі. Серед тварин тут водилися різні: сріблясті коні, вогняні вовки, червоні лисиці, сині птахи і жар-птиці. Десь навіть можна було побачити золотих драконів, водяних дів, смарагдових змій. Всі вони вміли говорити на будь-якій людській мові. Їжі на Мідному Місяці було більш, ніж вдосталь, адже король мав чарівні скатертини-самобранки. Ні, ні! Тільки не кажіть мені, любі читачі і читачки, що у сучасному чарівному світі вже не модні ці скатертини-самобранки. Ще які модні! А їх у королівському замку було сотні, якщо не тисячі.