РОЗДІЛ 27 УГОДА ЗІ СМЕРТЕЖЕРОМ

Так стрімко він здійнявся, що Андрій ледь не випав. Ніякого сідла не було, тож сидіти було не дуже зручно, насправді, але краще погано їхати, ніж добре йти, як то кажуть, тому гріх жалітися. Хлопець ще міцніше вхопився за луску дракона й, міцно обійнявши його шию, зажмурив очі.

Воно й не дивно. Смертежер летів із надзвичайно великою швидкістю; у вухах Андрія аж свистіло, а в животі дракона щось бурчало, хоча ці звуки швидше нагадували грозу чи лавину в горах, аніж те, що дракончик просто зголоднів. Пе́вне, саме тому Христофорус і поспішав, м'яко ковзаючи крізь повітря. Його могутні крила збивали хвилі вітру й розрізали хмари ніби лезом.

Під ним, ніби килимом, розкинулися дерева. З такої висоти все здається таким мізерним; навіть ті дерева, які здавалися дуже високими з землі, — можна було подумати, що вони сягають хмар, — зараз були просто цяточками десь там низько. Андрій розплющив очі й побачив, як в'ються річки, немов срібні стрічки, як блищать на сонці озера, подібні до розсипаних самоцвітів, ліси та гори, вершини яких вкриті білосніжним шаром снігу.

Для хлопця це видовище стало чимось неперевершеним і прекрасним. Він навіть на хвильку задумався над тим, наскільки приземленими є більшість людських бажань. Усім подавай багатство та славу, і в погоні за ними люди спалюють своє життя, не помічаючи чогось простого та красивого.

А про що думав дракон у цей момент? У його думках було лише соковите м'ясо, що йому дадуть як винагороду за те, що доправить вантаж замовникові. Він уже уявляв, яким же смачним воно буде, і як він ляже десь на сонці й почне насолоджуватися, а воно ж таке смачнюще, прямо тане в роті. Від думок про це дракон висолопив язика, а з його пащеки почала капати слина.

Величний дракон, на якому летів Андрій, був справжнім витвором природи. Його зелена луска сяяла на сонці, переливаючись усіма відтінками зеленого — від глибокого, майже смарагдового, до ніжного, салатового. Кожна луска була гладенькою й блискучою, немов відполірованою майстерною рукою.

М'язисті крила, розправлені на всю їхню велич, сягали десятка метрів у розмаху. Їхня товста шкіра, схожа на пергамент, була вкрита візерунками з прожилок, що нагадували блискавки. Коли дракон махав крилами, вони створювали потужні потоки вітру, що тріпали волосся Андрія й змушували його одяг лопотіти.

Могутня шия дракона, вкрита товстою лускою, здавалася нескінченною. На ній виступали потужні м'язи, що рухалися з кожним рухом дракона. Голова дракона була величезною й страшною. Гострі зуби, подібні до кинджалів, виблискували в пащі. Жовті очі, схожі на розплавлене золото, пильно й хижо дивилися на світ. З ніздрів дракона виривалися клуби диму.

Раптом із-за хмар з'явилася хижа тінь. Це був гігантський грифон із гострими кігтями й дзьобом. Грифон кинувся на дракона, намагаючись вдарити кігтями в очі Смертежерові. Дракон умить зреагував і, різко піднявшись, випустив із пащеки чорне полум'я, що за секунду спопелило грифона.

— Агов, людисько, постарайся не здохнути! — прогарчав дракон і завис у повітрі.

— Що? Ви ж спалили те чудовисько! — здивовано й трохи зо страхом запитав хлопець.

— Чудовисько? Не бачив ти чудовиськ. Це грифони, і хоч вони наші вороги, їх варто поважати, дурне ти людисько! — У цей момент із рота дракона вийшов клубок диму, а сам дракон різко підлетів угору, а потім випустив велетенське полум'я яскраво-червоного кольору по найближчих хмарах, при цьому розмахував своїми велетенськими крилами, розвіваючи хмари й роздмухуючи полум'я ще більше.

— Та що тут відбувається?! — хотів вигукнути Андрій, та від страху йому просто відібрало мову.

— Ховаєтесь? Як це низько. Ви не гідні неба, бісові шмаркачі! Зараз я вам крила бігенько повідриваю! — гарчав розлючений дракон кудись у хмари, кружляючи й розганяючи їх.

— Справді? А ти спробуй! Хі-хі-хі-хі! — почулися голоси з хмар. Вони лунали зверху, знизу й з боків; здавалося, що вони повністю оточили дракона, а їхній сміх пронизував душу й вводив у стан страху. Андрій так перелякався, що не міг рухатися. Адже тут навіть тікати нікуди. Вони високо в небі. Виходить, чим вище ти злетів, тим болючіше буде впасти? Мабуть, так воно й є. Тож нашому героєві не залишалося нічого більше, як міцно триматися за дракона й надіятися на те, що він залишиться живим.

У цей момент прямо з хмар почали вилітати вітряні потоки, згустки повітря та магії, що летіли прямо в Смертежера. Та наш дракон, благородно розправивши крила, зробив ними кілька змахів, від яких, своєю чергою, розійшлася потужна повітряна хвиля, що не тільки розвіяла всі атаки грифонів, а ще й усі хмари, мабуть, у радіусі кілометра від нього.

— Годі ховатися! Прийміть свою смерть із честю! Перестаньте ховатися, як боягузи! — прогарчав дракон, випустивши невеличкий клубок із полум'я та диму зі своєї пащі. Він був дуже розлючений такою поведінкою грифонів. Не можна сказати, що це йому сильно заважало, адже їх добре видно його очима, та й запах їх він прекрасно розрізняє, але насолодитися битвою сповна можна лише зійшовшись віч-на-віч, лише якщо зазирнеш смерті в вічі, ну, або Смертежерові. А ховатися й бити в спину — це поведінка, негожа для покровителів небес.

— Прошу вибачення, пане дракон, та ми з'їмо вас! Ми! — пролунав голос десь із хмар.

З глибини хмар виринули грифони, жахливі й величні водночас. Їхні тіла були схожі на левів, сильні й мускулисті, вкриті золотисто-коричневою шерстю, що переливалася на сонці. На їхніх лапах виднілися гострі кігті, здатні розірвати на шматки будь-яку здобич.