РОЗДІЛ 22 ДВОРФИ

Ближче до завершення вечора всі знову почали збиратися біля вогнища. Солоха в новому вбранні так само ефектно з’явилася, щоб повідомити про початок голосування:

— Шановні гості! На жаль, наш вечір уже добігає кінця, але ж ми так і не визначили, хто ж буде переможцем цього разу. Ви ж не думали, що слова про підкорення, що лунали з уст кожного, були пустими? Тож давайте визначимо, хто підкорив цей вечір. Я буду вигукувати імена, а вам, де необхідно, буде підняти чарівні палички, які зараз з’являться перед вами, догори. Таким чином, ми зможемо порахувати точну кількість голосів. Ви готові? — запитала Солоха, після чого викликала гримуар, і щойно він розгорнувся, з нього почали вилітати чарівні палички, що зупинялися рівно навпроти кожного учасника, а потім зависали в повітрі, ніби чекаючи, що їх візьмуть до рук.

— Таааак! — вигукнули глядачі, беручи палички в руки.

— Чудово. Також попереджаю, що проголосувати можна лише один раз. За декількох кандидатів проголосувати у вас не вийде, так як одразу після того, як ви віддасте свій голос, палички зникнуть. Тому підходьте до вибору обачно. Не змарнуйте свій голос. Ну все. Не будемо затягувати. Прошу проголосувати тих, хто обрав Темну Іскру!

— Уууу! — загуділа частина натовпу, піднявши палички. Із кінчиків паличок почали вилітати згустки світла, що, досягнувши певної висоти, вибухали, створюючи феєрверк, а вже з самого феєрверку формувалася цифра — рівно те число голосів, що віддали глядачі за Темну Іскру. А палички, що тримали глядачі, просто випаровувалися після того, як із них вилетів згусток світла.

— Рівно 321 голос за Темну Іскру. Вітаємоо! — оголосила результати Солоха.

— Іскра… Іскра… вітаємооо!

— Чудово! Чугайстер Велес Кігтистий!

— Ууууууу! — глядачі продовжували голосувати. Хтось був задоволений і насолоджувався, а хтось буркотів собі під ніс, що за його улюбленця не набралося багато голосів, але вцілому всім було весело, і це найголовніше.

За результатами голосування перемогу отримав Стіборик. Як заявила Солоха, уже четвертий раз поспіль. Отакий він — хлопчина у порваній сорочці та коротких штанцях, що самотужки знищує армії ворогів і перемагає відьом на відьомському шабаші. Певне, не такий вже й простак, як заявив про себе.

Хоча, напевне, секрет у тому, що він просто живе, як йому заманеться, робить те, що надумає, і ні про що не жалкує. Його не обходить зовнішній вигляд чи те, що хтось про нього скаже. Він просто Стіборик, що йде собі своїм шляхом. Певне, тому він і охоронець стежок. Хоча, як він сам не раз казав: «Навіть я ніколи не знаю точно, яка дорога куди приведе. Якщо мені приглянулася якась, то я просто йду. Йду і дивлюся, що буде далі. Тому не думайте, а просто йдіть вперед — і ви неодмінно чогось досягнете». Щоправда, точно такі самі слова він сказав тій армії перед тим, як завести їх у болото, коли вони спитали в нього про короткий шлях.

Можливо, вони йому просто не сподобалися, а можливо, він вважає, що немає легких і коротких шляхів, а кожен шлях обов’язково має бути тернистим, інакше не буде весело. Але це лише здогадки, а от що було там насправді, знає точно лише він.

І от уже навіть Лісовий збирався повертатися до своїх володінь. Прийшов час Андрієві попрощатися із Соломією. Лісовий потиснув йому міцно руку, обійняв і сказав, що чекає його в гості, адже в лісі йому завжди раді.

Після цього йому в обійми кинулася Соломія. Вона не хотіла, щоб цей вечір закінчувався, адже вже вранці вона повернеться до своїх буденних справ. А ще гірше те, що буде постійно згадувати, як же було весело, а от у лісі, хоч і добре по-своєму, та зовсім не так, як тут. І Андрія їй відпускати зовсім не хотілося, тому старалася розтягнути цю мить, як тільки могла. Але було щось, що вона дуже сильно хотіла сказати, та ніяк не знаходила потрібного моменту. Та зараз уже немає куди далі тягнути, тож вона прошепотіла йому на вухо, так щоб ніхто більше не чув:

— Бережи себе і будь обачним. Ота Анастасія зовсім не та, за кого себе видає. Вона небезпечна, а ти ж мені такий дорогий, — ледь не заплакавши, сказала дівчина.

— І ти себе бережи. Надіюсь, ми скоро зустрінемось знову, — відповів Андрій так само тихо, ще міцніше пригорнувши дівчину до себе.

— Та годі вам уже слізних прощань! Нас прави чекають, Соломіє! І тебе теж, хлопче! — вигукнув Лісовий.

— Я… я вже йду, — із нотками суму та зніяковілості відповіла Соломія. Все ж їй доведеться йти, але її тривожило ще щось. Невже вона знала про Анастасію більше, але так і не сказала? А звідки вона про неї взагалі дізналася? Та вже немає часу на роздуми. Тепер можна лише надіятися на те, що з Андрієм буде все гаразд.

— Завжди ви поспішаєте, пане Лісовий! Погостили б у нас ще з тиждень-другий. Нікуди ваші справи не ділися б, а ми б тут знайшли чим вас розважити, — сказала Солоха, що вийшла провести гостей.

— Можливо, якось наступного разу! Адже це точно не наш останній вечір, панянко, — сказав Лісовий і підморгнув Солосі, після чого розсміявся. О, так багато сміятися — це в його стилі. Хоча краще вже так, ніж якби буркотів щось собі під ніс і був би незадоволеним усім.

— До зустрічі! — вигукнув Андрій, махаючи рукою Лісовому вслід, однак навряд чи він чи Соломія почули його, адже той піднявся в повітря та полетів з такою швидкістю, що й оком не змигнули, як їх уже не стало.