РОЗДІЛ 21 ВІДЬОМСЬКИЙ ШАБАШ ПРОДОВЖЕННЯ

Щоб підтримати свого генерала, чугайстри піднялися й почали стрибати з ноги на ногу, роблячи синхронні вигуки: «Гу-гу-гу-гу!». У цю мить музичні інструменти, що літали в повітрі й грали приємну мелодію на фоні, почали затихати, і лише одні барабани вистукували в такт чугайстрам.

Оце вже дійсно було схоже на якийсь шабаш. Ті завивають, ті гукають, барабани стукають, а навколо — купа нечисті. Добре, хоч Андрій не в центрі подій. Чи не добре? Адже він обожнює такі шоу. Наш герой був настільки захоплений усім, що тут відбувалося, що навіть не задумався про те, де знаходиться. Насолоджуючись атмосферою, він навіть прокручував у своїй голові, що б він казав, якби також був учасником, але, нажаль, рими в голову йому не лізли.

Коли глядачі трохи заспокоїлися, киця-генерал вклонилася й попрямувала до свого місця, звільнивши сцену.

Солоха ж так само телепортувалася в центр вогнища.

— Я бачу, всім сподобався виступ попередньої учасниці, але генерал — то генерал, а що нам скажуть самі чугайстри?

— Оооо! — загомоніли глядачі.

— Зустрічайте! Один з найвидатніших представників свого роду, також відомий як лісовий демон із палаючими очима. За його плечима — сотні перемог і практично жодної поразки. А також любитель поезії… єдиний і неповторний Велес Кігтистий! Аплодисменти!

Солоха знову перемістилася на місце для глядачів, а в цей час глядачі почули важкі кроки. Кожен крок — ніби маленький землетрус. До сцени не поспішаючи прямував наступний учасник.

Цей велетень, що сягав зросту п’яти чоловіків, йшов, клацаючи пальцями. Його гострі, як бритва, кігті чухралися один об одного з такою силою, що від них летіли іскри. Все його тіло було покрите темно-сірою шерстю, тьмяною, мов нічна тінь; вона нагадувала кору старого дуба. А очі палали жовтим полум'ям, що пронизувало душу наскрізь. У велетня, здавалося, була своя атмосфера. Він зовсім не поспішав, і здавалося, йому було байдуже. Він мугикав щось собі під ніс і клацав пальцями. Це додавало йому ще більше шарму. Тож усі завмерши, просто спостерігали за тим, як він йде, наче ту тишу обірвав голос попередньої учасниці — тієї самої киці-генерала.

— Велесе, не хвилюйся ти так! У тебе все вийде, ми віримо в тебе!!

— Доообре, — пролунав грубий низький голос велетня.

Але чому вона так сказала? Навряд цей здоровилень може про щось хвилюватися. По ньому не скажеш. Та він швидше когось не помітить і ногою розчавить, ніж хвилюватиметься. Але чи так це насправді? Можливо, зовнішність таки оманлива? І якщо прислухатися до мугикання, то дійсно він постійно повторював одні й ті ж рядки — мабуть, боявся щось забути. Отак воно й буває: на полі бою він пошматує з десяток ворогів і навіть не помітить, а якогось виступу боїться. У кожного є сильніші та слабші сторони. Хтось кращий в одному, а хтось — в іншому. Але ж головне — не зациклюватися. Вірно? От навіть Велес Кігтистий. Так, він нервує, так, він переймається, що забуде текст, але він кинув виклик і неодмінно покорить і цю вершину.

— Велесе! Ве-Лес! Ве-Лес! — почав кричати натовп, щоб також підтримати велетня.

Дійшовши до сцени, велетень почав хоч і все таким же грубим та низьким, але доволі люб'язним голосом:

— Доброго дня! Я Велес Кігтистий.
Вітаю вас у цей день золотистий,
Чудовий, веселий і просто казковий.
Правда, прекрасний? Ну просто зразковий!
Йоой, а що, вже не день? Вечір чи ніч?
Напевне, щось я наплутав? Та ні… ясна річ!

(У цей момент інтонація змінилася на дуже грубу та моторошну)

Грааааааааааа! — Я вас всіх порішу!
Он тобі і тобі зараз голову відкушу!
Кігтями зараз тут усіх пошматую,
Непереливки буде — і вітродую!
В чарах вправний? Маєш гарний меч?
Я махну рукою — твоя голова з плеч!
Можеш боятися, можеш посміхатися,
Та Чугайстру краще підкорятися!
Груу… ту ту ту, ту ту ту!

Щойно чугайстер завершив, то низько вклонився й уже більш люб'язним голосом подякував за увагу.

— Ту ту ту! Уууу! Чу-гай-стер! Чу-гай-стер! Ту ту ту! — кричали глядачі.

Усім сподобалася зміна інтонації й перехід від доброго до злого. Найсильніше кричали його побратими. Їм було дуже приємно, що Велес так гарно виступив, хоча це й був його перший виступ, та й не сказати, що чугайстри дуже красномовні. Але в цей момент у захваті були всі. А задоволений велетень попрямував на своє місце під бурхливі оплески.

Щойно натовп трохи затих, Солоха почала представляти наступного учасника.

— Пані та панове! Могутній лісовий дух! Покровитель усіх мандрівників та охоронець лісових стежок — Стііібооорик!

Щойно вона завершила представлення, як повіяв легенький вітерець, а навколо стало чути сотні… та ні, навіть тисячі кроків. Здавалося, що навколо сцени бігав цілий натовп, та нікого видно не було. Хоча, якщо придивитися уважно до землі, то було видно сліди, що формували доріжки, а самі доріжки сходилися в одну точку.

А в тій точці, прямо з-під землі, почала вимальовуватися постать молодика. Звичайний собі хлопчина, на вигляд — мабуть, ровесник Андрія. Одягнений у червону сорочку, що була розстебнута, і навіть виднілися дірки, та темні короткі штани, що діставали лише до колін. Його темне волосся прикривав солом'яний капелюх.

— Ну, що я можу вам сказати?
Про мене можете й не знати.
Не розумний я, не сильний,
До роботи я не схильний.
Люблю я мандрувати,
Погуляти гарно, поїсти та поспати.
Але дарма мене не оцінили,
Звання ледаря на мене наліпили.
Звісно, може, це й так,
Може, звісно, я й простак.
Та знаєте… недавно
Знищив армію я справно.
А ви спитайте мене: «Як?
Ти ж один, а там тисячу вояк!»
А я скажу вам, друзі, що отак:
По дорогам я мастак!
Там трохи замінив,
Тих деревами обліпив,
Тай завів я їх у болота.
Для них то просто ляпота:
Грязьові ванни вони приймали
І всі разом позагрузали.
Я ж прийшов до них й питаю,
А вони кричать: «Вмираю!»
Дивно якось… як же так?
Кажуть, я якийсь дивак.
Короче, чогось вони померли,
А болотні їх пожерли.
А я ж допомогти хотів,
Та в них була хвороба чорних ротів.
Ну, а може, я не сильно й хтів… хто зна.
Але задумайтесь над тим:
Той, хто послав їх, був святим?
А може, я був не таким?
Ну, хто зна, хто зна, а от те, що точно, —
Підкорятися мені краще заочно,
Бо наяву ще заведу не туди,
Тай нароблю вам біди.