РОЗДІЛ 20 ВІДЬОМСЬКИЙ ШАБАШ

Щойно друзі піднялися, як стіл і крісла перетворилися на попіл і просто розвіялися. А на їхньому місці травка ніби нічого там ніколи й не стояло. Переглянувшись між собою, Андрій та Соломія взяли за руки Лісового, після чого земля перестала відчуватися під ногами.

Вони пролітали ліс та галявини. Природа була все такою ж казковою. Здавалося, що тут усе живе й функціонує між собою як єдиний організм. Чудернацькі дерева рухалися ніби у такт якоїсь пісні, а Лісовий же мугикав веселу пісеньку собі під ніс.

— Як добре, що батько сьогодні в такому гарному настрої. То й всередині все цвіте й пахне, а от якщо він злий, то ці дерева й напасти можуть, ахаха! — весело вигукнула Соломія.

— Оу, але воно й не дивно, адже пан Лісовий сам сказав, що він — це все, що тут, а все, що тут — це він.

— Ну що? Помилувалися красою? Досить із вас, ахахах! Приготуйтеся, зараз полетимо набагато швидше.

У ту ж мить вони почали рухатися з такою швидкістю, що вже нічого не було видно перед очима. Тепер вітерець уже не приємно дмухав у лице, а віяв так, що навіть дихати Андрієві було дуже важко. Він намагався прикривати лице рукою, але вони рухалися настільки швидко, що хоч якось поворушити тілом проти напрямку було неможливо. Напевне, світло рухалося повільніше, ніж вони. Але для Лісового це так просто — прогулянка. Він і так стримувався, щоб не зашкодити сильно своїм супутникам.

— А-а-а! — кричав Андрій.

— Ахахахахахахаха! — сміявся Лісовий.

Але навіть якби ці звуки хтось і міг почути, то в ту мить наші герої були б уже дуже далеко.

Але в якусь мить вони почали трохи сповільнюватись. Після чого вони приземлилися на якійсь горі, і Лісовий відпустив руку Андрія. Навколо вже була ніч, майже суцільна темрява й повна тиша. Але як же так? Коли Андрій заходив усередину дерева, був ранок, та й у підпросторі Лісового вони посиділи максимум годину, та й там було також максимально світло. Невже в голові аж так запаморочилося? Вони вже в якомусь іншому світі? Чи все ж таки це була пастка, і його зараз уб'ють? Що ж робити?

У цей момент Андрій відчув тепло у своїй руці. Це була рука Соломії. Обернувшись, він побачив, що її очі світяться яскраво-зеленим кольором. Це одночасно виглядало й красиво, і доволі моторошно. Він навіть не знав, що сказати.

— Ти ж нічого не бачиш? Давай краще я тебе поведу, щоб ти не впав, — люб'язно сказала Соломія.

— Да… давай, — трохи розгублено відповів Андрій.

Стільки ще таємниць йому доведеться побачити? Отак воно й виходить, що хтось у Самбатасі вважає його великим магом, володарем вогню; у моменті він навіть сам запишався собою, але зараз, порівнюючи себе з цими істотами, чітко зрозумів, на якому він рівні. Йде як якесь сліпе кошеня й навіть не бачить, що попереду, а для них це, напевне, білий день; а про польоти чи маніпуляції із землею або ще чимось навіть говорити годі.

— Та годі там базікати! Краще не відставайте! — вигукнув Лісовий.

— Ми йдемо, йдемо! — відповіла Соломія.

— Доброго вечора, шановні панянки. Надіюсь, ми не запізнилися? — ввічливо промовив Лісовий кудись у темряву.

— Раді вас бачити, пане Лісовий. Ви, як завжди, неперевершені! Ніякі чари вас не пересилять, — відповів доволі приємний жіночий голос із темряви.

— Нууу, видно, що ви росте. З кожним разом мені все важче вас знаходити. Хочаа, може, я просто старію, ахахахахха! — у своїй манері пожартував Лісовий.

— Та ну що ви таке кажете! Вам усього-то п'ять тисяч років. Ви ще дуже молодий, — у цей момент темрява потроху почала розвіюватися, і вже можна було розгледіти три жіночі силуети, а позаду них — гору, що прямо-таки спалахнула.

Ці жінки кинулися в обійми до Лісового, взагалі не звертаючи уваги ні на Андрія, ні на Соломію. Ніби їх тут і немає.

— Ооо… бачу, Солоха розбушувалася так, що аж гора спалахнула, — відповів Лісовий і розсміявся.

Він не був проти обіймів, адже добре знав цих трьох. Це були особисті вартові верховної відьми Солохи і, мабуть, другі за силою у відьомському царстві після неї. Вони товаришували уже не одну тисячу років. Тому часто обмінювалися досвідом, інформацією, заклинаннями один з одним, або ж отак просто могли відвідувати один одного, адже із союзниками завжди треба залишатися у гарних відносинах.

Хоча на даний момент відьомське царство і ліс — це не просто союзники, це практично одна сім'я. Свого часу Солоха звернулася за допомогою до Лісового, адже у її володіннях спалахнуло повстання. Темний мольфар хотів захопити владу у свої руки й повести відьомське царство шляхом крові й завоювання. Він хотів підкорити собі весь світ. Але однодумців багато в нього не вийшло знайти, адже більшості жителів відьомського царства подобався шлях Солохи — простий і миролюбний, коли кожен міг розвиватися й удосконалюватися, заводити нових друзів і вільно подорожувати, не боячись, що на тебе оголосять полювання, а підкорювати щось чи когось мало кому хотілося. Однак темний мольфар був дуже могутній, і однодумці сліпо виконували його накази, не роздумуючи про наслідки. Навіть якщо це загрожувало їхньому життю, вони просто робили так, як накаже темний мольфар. Можливо, він тримав їх під контролем, а можливо, їм і самим це подобалось.

Тож у ті часи відьомському царству було геть не легко. Палали будинки, відьми та мольфари помирали тисячами, поранених було ще більше, кожен день лунали страшні вибухи, а від колись мальовничих місць залишалися лише велетенські кратери через потужні вибухи. Темний мольфар вирішив, що якщо хтось йому не підкориться, то обов'язково помре.