РОЗДІЛ 18 ЛИСТ ВІД ЛІСОВОГО

Після шоу Андрій Самбатас заграв іншими барвами. Дійсно, багато жителів із сусідніх селищ приходили помилуватися чарами нічного селища. Адже тепер Самбатас — це місце, де кожна вулиця — маленький шматочок казки, де диво пронизує кожен куток та кожен камінь. Це місце, де місцева архітектура поєднується з феєричними деталями, а дерева, що ростуть по вулицях, ніби містичні стражі, які виходять із землі, щоб розкрити свою дивовижну красу та порадувати жителів своїм сяйвом.

У цій казковій мозаїці нічного дива кожен будинок має свою історію, а кожна вуличка — це заплутаний лабіринт таємниць і неймовірних відкриттів. Адже дійсно так! Буквально кілька днів тому вночі тут було страшно пройти — бо хто його знає, кого зустрінеш на вулиці, а хтось, навпаки, під покровом ночі проворачував якісь свої справи. А тепер усі, навпаки, виходять на прогулянку, щоб полюбуватися; купа жителів інших селищ приїжджають, а деякі навіть вирішили переселитися до Самбатасу. Торговців стало ще більше.

Воно й не дивно. Здавалося б, щось таке банальне й просте — просто нічне освітлення, але, як виявилося, цього було достатньо, щоб справити таке враження на жителів. То що ж виходить? Усе геніальне — настільки просте? А хто ж його знає... Можливо, Андрій просто опинився в потрібному місці в потрібний час, а можливо, він геній. Та як би там не було, а він пишався тим, що про нього говорили, йому всі посміхалися, багато хто дякував і навіть гомоніли на площі про те, що просто якийсь Андрій зробив для селища більше, ніж вождь; навіть жартували, що треба передати владу в руки юнаку, і тоді Самбатас стане центром світу.

Чи хотів наш герой чогось такого? Важко сказати. Він просто насолоджувався моментом, адже від самої думки, що місцеві жителі, а також гості з інших селищ з великою любов'ю милуються його витвором... Вони гуляють вздовж вулиць; хтось мріяв про щось, хтось вдивлявся в деталі, адже з кожним відблиском світла, який створює магічну ауру навколо, час втрачає своє значення, кожен момент надихає на відкриття нових таємниць та сповнений очікуванням дива.

Отак селище Самбатас із найзвичайнішого місця, яких тисячі в цьому світі, стало особливим. Тепер тут кожен куток переносить тебе у світ фантазій і мрій, де кожен день — це нова пригода, а кожна ніч — казковий сон.

Та не одним вуличним освітленням обійшлося. Навіть ті, хто спочатку критикував Андрія, купували в нього маленькі крящики для будинку — адже його, хіба, поливати треба, а так стоїть собі — і видно в будиночку, немає копоті від смолоскипа, і деревце, що світиться, явно набагато безпечніше, ніж відкритий вогонь у смолоскипі.

Звісно, були й незадоволені: то занадто багато люду наїхало та гамірно, то світло надто сильне, а хтось навіть не збирався придумувати причин, а просто був невдоволений. Що поробиш — усім догодити просто нереально, завжди знайдеться хтось незадоволений, і це нормально для живих істот. Та нашого героя це тривожило. Він ніяк не міг зрозуміти, чому залишилися незадоволені; він же так старався, так хотів бути корисним і показати всьому світу, що він чогось вартий, але хтось, хто навіть пальцем не поворухнув би зайвий раз, критикував і стверджував, що Андрій — просто пустишка, і задум його дурний. «Жили до цього добре, і ще стільки ж прожили б, а він коїть дурниці».

Чутки швидко розійшлися далеко за межі Самбатасу. Тепер він відомий не лише як вампір-знахар. Тож у Андрія з кожним днем з’являлося все більше як прихильників, так і тих, хто критикував його, навіть ніколи в житті кряща не бачивши.

Але як би Андрій не переймався, вільного часу було мало, адже кожного дня приходили сотні відвідувачів: хтось — ніби на виставку — просто подивитися, хтось — поговорити з Андрієм, а хтось і купував деревця. Тож кожного вечора, коли всі прогулювалися й милувалися Андрієвим витвором, він просто падав на ліжко і засинав. Велике діло — це велика праця і ще більша відповідальність; Андрій відчув це сповна.

Якось одного вечора, коли він уже збирався спати, хтось постукав у двері. За дверима стояла якась мавка.

— Доброго вечора, пане Андрію, — ввічливо промовила мавка.

— Доброго… Перепрошую, та, нажаль, не знаю, як вас звати, — трохи із заминкою, чи то від втоми, чи то від здивування, відповів наш герой, але він дійсно не знав її.

— Це не дуже важливо. Моєю ціллю є передача цього листа, — сказавши це, дівчина простягнула широкий лист якоїсь рослини, згорнутий у трубочку.

— Дякую. Можливо, зайдете на вечерю? — відповів Андрій, прийнявши лист.

— У цьому немає необхідності! Якщо приймете запрошення, то чекатиму вас завтра вранці біля статуї засновнику Самбатасу. На цьому вимушена відкланятися. Бажаю гарного вечора, — сказала мавка і попрямувала своєю дорогою, не дочекавшись відповіді Андрія. Вона ніби й була ввічливою, але звучала якось незадоволено і навіть вороже.

— І вам гарного вечора! — вигукнув Андрій їй услід, після чого почав розгортати лист, на якому було написано таке: «Шановний Андрію, запрошую вас у гості. Хочу подякувати вам за Крящі. З повагою, Лісовий».

Отакого Андрій точно не очікував. Щоб сам Лісовий запрошував його! А там же і Соломія... Тепер є офіційний привід її побачити. На радощах він розказав усе Анастасії та Сайті.

Анастасії було байдуже. Її це мало обходило. Головне, що є що їсти й де спати, тому навіть не дослухала Андрія до кінця й пішла спати. А от Сайті застеріг, що це може бути й пасткою, так як лісові жителі не дуже люблять людей. Саме люди побудували Самбатас, а колись ця територія була лісом. Хто його знає, як вони розцінять дії Андрія з крящами. Навіть запропонував піти разом з Андрієм або взагалі відмовитися від запрошення. Та Андрій все ж вирішив, що буде неввічливо відхилити запрошення від такої важливої особистості, тому твердо вирішив іти.