РОЗДІЛ 16 АНАСТАСІЯ

Минуло трохи часу. Тепер наша жебрачка вже не жебрачка в брудному та драному одязі — тепер це дівчина з охайно розчесаним рудим волоссям середньої довжини. Його довелося трохи обрізати, оскільки воно збилося в клубки ближче до кінчиків, і розчесати його було вже нереально. І лице тепер стало біле-біле, на ньому виднілися кілька веснянок.

Старий одяг вони з Андрієм спалили як символ того, що все погане залишилося разом із цим одягом у минулому, а тепер в історії її життя настала нова білосніжна сторінка. Щоб підкреслити це ще більше, Андрій придбав їй нове білосніжне вбрання. Це була біла сукня, що підкреслювала її талію і досить вільно звисала до колін, і такий самий білосніжний капелюшок.

Коли вони вперше вийшли з нею на площу в такому вбранні, ніхто навіть не впізнав жебрачку. Усі думали, що Андрій познайомився з якоюсь панянкою з місцевої знаті. Усі віталися з ними, посміхалися, підходили познайомитися з дівчиною.

Отак воно в житті й буває: трохи зміниш зовнішній вигляд — і тебе сприймають зовсім по-іншому. Буквально можна стати іншою людиною. Андрій був у захваті від цього. Він відчув, що зробив щось дуже добре й прямо-таки грандіозне. Звісно, поки що він ще не вершить людські долі, однак, на його думку, цим міг би гордитися дідусь, і він обов'язково розкаже йому про це, щойно побачить. А коли ж це буде? Отут уже незрозуміло... Незрозуміло, чи побачить він його взагалі, невідомо, чи це все навіть реально. Але Андрій не зламався, не здався, працює над собою, йде вперед, мріє й щось робить для досягнення цих мрій, та ще й допомагає іншим. А більшого й не треба.

А як же колишня жебрачка? Зараз її геть не впізнати. Іде з Андрієм під руку по площі й роздивляється. Більше ніхто її не лупцює, усі посміхаються, запрошують до своїх лавок, роблять їй компліменти. Але як же так? Вона ж та сама жебрачка... Точнісінько та сама, нікому не потрібна дівчина, яку всі цькували, але зараз ніхто навіть не підозрює, що це вона.

— Знаєш... мені здається, я обрала собі ім'я. Я згадала дещо, а можливо, сама нафантазувала. Коли я була маленька, то жила на вулиці, билася з собаками за шматок хліба. І пес був голодний, і я. Стояли якісь чоловіки, кидали той хліб і дивилися, хто перший схопить шматок. Та мені було якось байдуже, я просто хотіла їсти, тому відштовхувала пса, падала зверху на хліб, щоб уже точно ніхто не витягнув його з-під мене, і жадібно їла. А чоловіки голосно сміялися з цього. Пес же зліявся, гарчав і навіть укусив мене. Я не знаю, що було б далі. Та звідкісь з'явилася жінка. Вона відігнала пса й почала лаяти чоловіків. Вона забрала мене, нагодувала, чимось помазала місце укусу — спочатку трохи попекло, але потім перестало боліти взагалі. Та жінка приходила кожен день і годувала мене. Я мовчки їла, і вона йшла. Мені забракло духу почати з нею розмову чи навіть подякувати їй за її доброту. Але здавалося, їй це й не треба було. Вона приходила знову і знову, гладила мене по голові, годувала й ішла. Але одного разу вона сказала мені: «Прощавай, Анастасіє», — і після того ми більше не бачилися. Я чекала її кожного дня, бігала по всьому Самбатасу, але навіть імені її я не знаю... Та що там її, я навіть свого імені не знаю... Боляче мені про це говорити, та, мабуть, мене звати саме так, — розповідала дівчина зі сльозами на очах, ледь не хлипаючи.

— Важке, звісно, в тебе минуле, але от ім'я чудове. Ніби аристократка якась! Анастасія... Звучить. Але що таке може відбуватися в Самбатасі... У мене навіть підходящих слів немає! Хіба ж можна так знущатися над бідолашною дитиною? Завжди було уявлення, що в Самбатасі всі вільні й кожен робить, що хоче, але навіть подумати не міг, що хтось когось може так сильно скривдити, чи що тут живуть такі виродки, — розгнівано й трохи розгублено промовив Андрій.

— Ну от, вони і робили те, що хотіли. Усе, як ти й кажеш. Отаке твоє суспільство, мій любий друже, — у своїй саркастичній манері відповіла Анастасія.

— Ну, але ім'я в тебе прекрасне. Кращого й не підібрати. Мені дуже подобається, воно личить твоєму новому образу, — сказав Андрій.

Мабуть, він сказав би так про будь-яке ім'я, яке б вона собі обрала, адже розумів, що їй треба підтримка, розуміння й доброта, що він, власне, їй і давав. Нове життя, позитивні емоції, смачна їжа... Що ще потрібно? Звісно, питання риторичне.

Також вони набрали їй різного вбрання для роботи та на випадок, якщо те, що на ній, забрудниться. А які ж усі привітні! Роблять заміри, пропонують пошити під неї вбрання, пропонують прикраси. Ніхто не плює в її бік.

— Знаєш... Дя... дякую тобі, — невпевнено сказала Анастасія.

— Ото тобі й маєш! Щоб Анастасія та ще й подякувала? Це що ж таке сталося, що тобі знадобилися оті пусті слова? — кепкував Андрій.

— Ну, ти ж стільки зробив для мене... Хоча я дійсно й досі вважаю, що це пусті слова.

— Ну, тоді підкріпи їх ділом. Можеш почати з прибирання в будиночку, аха-ха-ха, — промовив Андрій.

Він хотів здаватися серйозним, та чомусь сміх не давав йому нормально говорити. Незрозуміло чому, але йому було смішно.

— Ну і що тут смішного? Дурень!

— Тихше, тихше! Ходімо вже додому.

І от йдуть вони, а в натовпі — до болі знайома темноволоса дівчина з рисочками по всьому тілу. Невже це Соломія? Серце Андрія забилося дуже сильно. Так, він хотів її побачити. Він почав йти швидше, а вона подивилася на нього, розвернулася й пішла в іншу сторону. Не побачила? Побачила, та не впізнала? Може, то була не вона? Може, почати наздоганяти? А якщо то дійсно не вона... Тоді якось по-дурному виглядатимеш... Сотні думок промайнули в голові Андрія за секунду. Та чим довше він думав, тим далі вона відходила, тож він не наважився бігати за тією дівчиною.