РОЗДІЛ 15 ЧУЖА БІДА

Тож Андрій впевнено покрокував уперед. У нього вже ось навіть помічник з'явився. Це піднімало його самооцінку ще більше. Настрій був дуже піднесеним: він уже уявляв, як буде керувати поставками Крящів в інші селища, і як на нього будуть працювати сотні людей, а він буде допомагати таким самим знедоленим, давати їм роботу, житло, їжу і, вцілому, сенс у їхньому житті.

А глибоко в думках була Соломія... ну, ніяк вона не виходила з його голови: її образ, голос, запах, посмішка. «Яка ж вона красива, а як же вона посміхається... Ну, чого ж її немає тут? Ну, де ж вона? Треба буде якось сходити самому в ліс, побачитись... Навіть про свої цілі вже не думаю так, як про неї... Що це зі мною таке?..» — занурившись у роздуми, йшов Андрій дорогою, та ці роздуми перервала жебрачка трохи незадоволеним голосом:

— Агов, шановний пане, а куди ми конкретно йдемо? Дайте мені відповідь, о, обагородний добродію! — насмішкуватою інтонацією промовила жебрачка.

— Га? Що? — не одразу зрозумівши, що до чого, з подивом запитав Андрій.

— О, люб'язний добродію, вельмишановний пане, та де ж ваші манери? Що ж ви оце не слухаєте свого співрозмовника? — кепкувала жебрачка.

— А я бачу, ти прямо схоплюєш на льоту. Ти велика молодець! Продовжуй у тому ж дусі! А ще попрацюй над інтонацією, а то твій сарказм аж надто ріже вухо. Звучить не дуже щиро, — ніби грубувато, а ніби з посмішкою відповів Андрій, щоб присікти її кепкування.

— Та навіть щирість не така щира, як я. Ви що, пане... — так само саркастично відповіла жебрачка.

— Ну, і що ти хочеш мені цим показати? — спокійно та виважено запитав Андрій.

— А йому ще й показувати щось треба... Ото тобі й на... От і ясно все з тобою... От тобі й ввічливість така розхвалена. Тфу... Дурниці це все — твоя ввічливість, лицемірство і блюзнірство. Оці всі ваші звертання і посміхання... ви ж у вічі посміхаєтеся, а так і чекаєте, поки хтось повернеться спиною, щоб у ту спину ножа всадити... Цирк це все. Суспільство ваше і порядки ваші. Фу, аж погано стало від цього всього.

— Нехай буде так. Думаю, тобі видніше, — не бажаючи вступати в безглузду суперечку, погодився Андрій.

— Ну, звісно ж, мені видніше... Давай, давай, підколюй сильніше. Чого ж ти? З жебрачки всі можуть насміхатися.

— Не пам'ятаю, щоб насміхався з тебе, та й повністю погоджуюся з твоєю думкою. Суспільство — як великий театр, де кожен одягає маску і грає ролі, думаючи лише про власну вигоду. І дійсно, більшості просто плювати на проблеми інших, як ти і сказала, за будь-якої зручної нагоди можуть зрадити. Ти потрібен рівно до того моменту, поки з тебе можна щось взяти, як тільки користі з тебе немає, так одразу й більшість просто відвернеться від тебе... забуде про тебе, ти вже не будеш потрібен. Ні для кого не секрет, що можна грати за правилами цієї гри, можна підлаштовуватися, бути потрібним і робити щось для того, щоб від тебе залежали, але нащо взагалі про це думати? Живи собі своє життя, роби, як тобі подобається, просто будь собою, і однодумці обов'язково з'являться.

— Які ж ми розумні. Ну, і підлаштовуйся, а я буду собою, — все так же кепкувала жебрачка.

— Якщо тобі все подобається, то хіба ж це не прекрасно? Ми ж живемо у своє задоволення; якщо нічого не змінюєш, значить, все влаштовує, — відповів Андрій.

Він уже й не був радий, що запропонував їй допомогу, адже, судячи з її поведінки, допомога їй не дуже то й треба, а йому це додатковий стрес. Та ще й невідомо, як Сайті відреагує. «А як вона почне таке виробляти... вижене обох, і будуть ще більші проблеми, про які там уже Крящі йтиме мова. Хоча тоді буде лишній привід піти до Соломії... Хах.. Занадто часто я про неї думаю, навіть у таких складних ситуаціях в голові лише Соломія».

— Агов!!! Ти чуєш мене взагалі?! Знову мовчить... — обірвала його роздуми жебрачка.

Виявляється, вона весь цей час знову намагалася все так само виводити Андрія з рівноваги словами, але коли Андрій думає про Крящі або Соломію, то він нічого не бачить і не чує навколо. Тому збоку це виглядало доволі кумедно. А чого взагалі хотіла жебрачка? Уваги? Чвар? Не знала, про що говорити? А відповіді на це питання, швидше за все, в неї самої й немає. Отака вона. Захотілося їй у цей момент виказати своє незадоволення.

— Доречі, як же тебе звати хоч? А то ми он уже й познайомилися, і майже посварилися, а як звати один одного, так і не знаємо, — намагаючись розрядити обстановку, віджартувався Андрій.

— Мене не треба звати. Я сама приходжу, — з якоюсь не дуже зрозумілою інтонацією сказала жебрачка. Вона хотіла відповісти все так же саркастично, однак у її голосі було явно чутно нотки суму та розгубленості.

— Хах, а якщо серйозно?

— А якщо серйозно, то я не знаю... Я не пам'ятаю, щоб мене хтось колись називав на ім'я. Зазвичай — «ей, ти» або «потворо»... — вона сказала це й заплакала. З цих її слів було зрозуміло, що пережила вона багато неприємного.

— Навіть не знаю, що тобі сказати, якщо чесно. Ну, має ж бути в тебе ім'я. От, як тебе мама з татом називали?

— Хааа... Мама? Тато? Хааа... Я про них взагалі нічого не знаю. Я нікому не потрібна... В мене немає ні імені, ні долі.

— Жах... А скільки тобі років, знаєш?

— Уявлення не маю, який сьогодні день, а ти про вищі матерії розпитуєш. Я не вмію рахувати. Мені оця ваша наука ні до чого, — голос жебрачки звучав досить зверхньо та байдужо.