РОЗДІЛ 14 НОВИЙ ДРУГ

Минув не один день. Із плодів, що посадив Андрій у Сайті на задньому дворику, з’явилися маленькі рослинки. Він старанно доглядав за кожною, чітко за інструкціями Соломії. Сусіди практично одразу помітили, що щось постійно світиться в дворику. Хтось жалівся, що вони занадто яскраві і заважають спати, а хтось уже купував і садив у себе в дворі, дивуючись винахідливості Андрія. Також були й ті, хто всіляко кепкував та говорив, що це нікому не потрібно. «Усі й так обходяться без світла в темну пору». Та Андрій знав своє.

Кожного разу, дивлячись на крящики, він згадував її. Ідучи площею, шукав її поглядом — та так і не знаходив. Він відчував тепло на душі, коли уявляв її, коли згадував голос і те, як вони разом весело проводили час. Але Соломії все не було. «Ну, звісно ж... Швидше за все, її просто не відпускають». Андрієві варто було б самому піти до неї, але він не покаже їй крящики, що вже ростуть на дворику Сайті, і навіть більше — деяких інших хатинок... Знову якась тривога й зніяковіння з’являється, коли він починає думати про те, що знову буде з нею говорити. Тому просто вештався з надією, що побачить її в натовпі, поки крящики ще підростуть.

Зате він кожного разу все частіше бачив ту жебрачку, з якою зустрівся вперше біля таверни. Вона ходила по площі й просила їжі, а могла й просто підбігти до лавки з продуктами, вхопити щось і втекти. Однак дуже часто її наздоганяли й сильно били. Ніхто не любить крадіїв. Хоча вона крала їжу не від хорошого життя, та чужі проблеми нікого не цікавили. Усі її цькували. І здавалося, їй байдуже, ніби вона звикла, однак, коли вона ховалася й була впевнена, що її ніхто не бачить, — плакала.

Андрій чув різні плітки раніше: що вона донька вампіра та людини, що батько помер, а мати відмовилася від неї через насмішки зі сторони суспільства. Хтось розказував, що вона їла людей, а хтось — що крала дітей. Чув, що вона залізла в чийсь будинок, поїла всі харчі, що були в оселі, і заснула на столі, а тоді ще й напала на хазяїв за те, що її розбудили. Однак Андрій розумів, що чуткам вірити не можна повністю. Та й взагалі не був упевнений, що можна довіряти навіть собі: «А може, це все сон?» — це питання постійно лежало тяжким каменем на його плечах.

І от знову. Він йде площею в роздумах: як презентувати свій задум, як сприймуть це все інші, а чи сподобається взагалі? «А може, варто відмовитися від цього задуму й повернутися в таверну чи лавку з прикрасами? Може, й повернутись... але як же всі мрії? Як же шлях, що пройшов? Навіщо це все в такому випадку?» — більш позитивними думками відганяв негативні. А навколо — гамір. Життя вирує. Хтось кричить, хтось біжить, там торгуються, а він просто йде собі повз. Тілом він тут, але душею — далеко.

У нього тепер багато знайомих. Багато хто називав його другом і братом. Однак після того, як звільнився і більше не працює, привітливих стало менше. «Що ж, виходить, жебрачка права й бачить суспільство наскрізь? Ха-а», — посміхаючись, думав наш герой, продовжуючи йти площею. Все ж не забули про нього швидко. Ще вітаються й посміхаються, діти підбігають і просять показати фокус. «Але як довго мені ще будуть посміхатися?.. Ха-а... У тебе багато друзів, доки ти потрібен багатьом, а щойно з тебе не буде користі — почнуть дубасити ногами, як ту жебрачку, за шмат хліба. Однак правила одні. Треба лише розуміти, як правильно грати в цьому театрі», — йшов Андрій у роздумах далі.

Підійшовши до лавки з продуктами, він купив трохи фруктів і дві булки та запитав у продавця про жебрачку. Виявилося, що ті плітки були саме про неї. Андрій посміхнувся, подякував за приємну розмову і, побажавши гарних продажів, пішов. Занурившись у своїх роздумах.

За рогом він наткнувся на жебрачку. Вона просто лежала посеред дороги й дивилася на хмаринки. Там було не дуже людно, тож їй ніхто не заважав. Посміхнувшись, Андрій почав розмову:

— Ооо... Тебе я і шукав.
— Чого тобі? Ти хто взагалі? — незадоволеним голосом буркнула дівчина.
— Схоже, манерам ти так і не навчилася, — мовив Андрій.
— Манери, манери... Така дурниця. Розкажи це тим п’яницям, що відлупцювали мене позавчора... Ха-а, — насмішкувато розкритикувала дівчина.
— Пригощайся, — сказав Андрій, кинувши булку дівчині в руки.
— Га? Вона що, отруєна?.. А-ха-ха-х, — крізь сміх сказала дівчина. Після чого підвелася й почала жадібно їсти.
— Звісно ж, отруєна! — так само насмішкувато відповів наш герой.
— Ха-а, — лише засміялася вона, продовжуючи їсти.
— Ти хочеш їсти смачно, спати в теплі, носити чистий одяг і мати хоч якусь повагу? Щоб тебе ніхто не бив і не насміхався? — слова Андрія звучали дуже щиро та виразно, що лише додавало йому впевненості.
— Ха... Ха-ха-ха-ха-х... Ха-ха-ха-ха-ха, — дівчина голосно розсміялася у відповідь.
— Що ж. Отже, тебе й так усе влаштовує. Як знаєш, — зверхньо кинув Андрій, розвертаючись.
— Чекай! А що треба від мене в замін? — запитала дівчина, поклавши руку йому на плече, щоб зупинити таким способом.
— Будеш допомагати мені й прибирати в будинку, — посміхнувшись, відповів Андрій.
— Га? Що?.. — збентежено запитала жебрачка.
— Якщо ти згодна на таку угоду, тоді ходімо, а ні — я не примушую. Кожен вирішує сам, як йому прожити своє життя. Згодна зі мною? — спитав Андрій, посміхаючись.
— А куди ми підемо? — все так само збентежено запитала жебрачка. Уперше в її житті хтось до неї добре ставився — не кричав і не цькував. Тож це дуже сильно її здивувало.
— Творити чудеса, — посміхнувшись, сказав Андрій, задоволений тим, що добився того, чого хотів.

Вона погодилася піти з ним. Як мінімум, прибиратиме в будинку за Сайті, тож Андрієві вже буде менше клопоту. Та й жаль йому стало цієї дівчини. Адже він теж міг би бути як вона — просто жебракувати й радіти куску хліба. Тож він постарається їй допомогти. І не важливо, що там про неї кажуть. Адже судять не по словам, а по вчинках, а вона просто заплуталася в собі й, не маючи ніякої підтримки, жила одним днем. Та нічого. Він покаже їй, що кожен сам коваль свого щастя. І не треба чекати подачок, а просто брати й іти до своєї мети. Тепер у нашого героя з’явилася ще одна ціль.