РОЗДІЛ 12 ЖЕБРАЧКА

З останніх сил Андрій все ж дійшов додому, де його підлікував Сайті. Цього разу Сайті не жартував і не підколював. Він був шокований від зовнішнього вигляду та розповіді Андрія. Йому просто не вірилося, що Андрій зміг не те що дістатися додому живим з такими пораненнями, а те що навіть зміг домовитися, і мавка пішла йому назустріч.

Андрій же горів ідеєю. Він з нетерпінням чекав, коли вже зможе реалізувати свій задум. Він чекав реакції людей. Він уже уявляв, як усі пишатимуться ним, як чутки про нього будуть розповсюджуватися далеко за межі Самбатасу. Йому зовсім не сиділося на місці. Енергія наповнювала його, як ніколи, а працював він із ще більшим ентузіазмом, адже уже уявляв, як покине це все і як здійснить світовий прорив, а потім заробить багато грошей і побудує велетенську лабораторію, в якій обов’язково ще щось винайде, а освітлення і Крящі — це лишень один із багатьох кроків до такого бажаного успіху.

Він плавав у цих мріях і не чув практично нічого. Коли вдень продавав прикраси, він говорив з покупцями вже автоматично, а сам уявляв, де буде садити деревця, як виведе маленькі і буде продавати їх у горщиках, щоб було освітлення і в будиночках. Працюючи вечером у таверні, він також був у роздумах про Крящі. От, якби зрозуміти, що саме надає дереву таких властивостей! Вивести цей пігмент, а потім схрестити його з лозою. Вийшла б прекрасна декорація для таверни, а можливо б і інші покупці зацікавилися. Тож Андрій прийшов до висновку, що потрібен асортимент.

Закінчивши свою роботу в роздумах про це, Андрій зібрався йти додому. І, вийшовши з таверни, він побачив рудоволосу дівчину, що сиділа під таверною на холодній землі. Вона була одягнена в одяг, що більше був схожий на порвані ганчірки. Весь брудний та в дірках, довге волосся позаплутувалось між собою і неохайно стирчало в різні боки, та ще й засмальцьоване… ніби аж чорне. А обличчя таке брудне, ніби в сажі; руки також брудні і поцарапані.

Вона сиділа і куталася в руки, намагаючись зігрітися, в надії на те, що хтось її пожаліє і дасть їсти, або її пустять хоча б зігрітися. Однак відвідувачі таверни знущалися і всіляко цькували її, не пускаючи. По слідах від сліз на її брудному обличчі можна було зробити висновок, що вона плакала. Їй було дуже неприємно, і вона просто сиділа й терпіла цькування.

Андрій чув чи то про неї, чи то про якусь другу подібну дівчину раніше, та ніколи її не бачив. Хоча працює він у досить людних місцях.

— Чому ти сидиш тут заплакана? Що сталося? — запитав Андрій, дивлячись на дівчину.

— Яка тобі різниця? Іди собі, куди йшов. Чи ти також будеш з мене насміхатися? Ну, то давай, уперед! — хлюпаючи та обнявши коліна, промовила дівчина сумним голосом.

— Якби я хотів насміхатися, то давно б уже почав, — посміхаючись, відповів трохи стомленим після тяжкого робочого дня голосом Андрій.

— Ну, то чого ти тоді хочеш? — крізь сльози із нотками злості пролунав голос дівчини.

— Дізнатися, що сталося, що, власне, і пролунало в першому моєму питанні, — спокійно й виважено сказав Андрій, немов відрізав. У кожному його слові відчувалася вага, чого навіть сам він не очікував. Та йому дуже подобалася така його поведінка.

— Нічого не сталося. Я прийшла сюди в надії поїсти, — змінивши свій тон і заспокоївшись, відповіла дівчина.

— Он воно що. Тримай, — діставши із сумки булку, Андрій віддав її дівчині.

Він завжди брав із таверни їжу додому. Йонтер був не проти, адже готували часто із запасом, який не завжди використовували. Тож ті харчі, що мали скоро зіпсуватися, Андрієві можна було брати.

Дівчина вхопила булку і почала жадібно їсти. Максимально неохайно, і зі сторони навіть трохи бридко. Її зовсім не турбували її брудні руки: під нігтями було багато бруду. Хліб кришився, і крихти падали на засмальцьований одяг та землю. Дівчина не підбирала їх. Вона просто насолоджувалася трошки черствою булкою. Аж надто солодкою вона була для неї.

Дочекавшись, поки вона доїсть, Андрій запитав:

— А що, власне, з твоїм одягом? Де твій дім?

— А що з ним? Одяг як одяг… Яка тобі взагалі до того справа? — пихато відповіла дівчина.

— Тобі б манерам навчитися. Тоді, можливо, більше тобі перепадало, — стримано відповів Андрій, хоча його дуже здивувала така поведінка та нечувана наглість.

— Що? Манерам? Ха-а… Манери-шманери, що то взагалі? — намагаючись глузувати, відповіла дівчина, та все ж приховати сум їй не вдалося.

— Під словом «манери» я маю на увазі ввічливість. Тобі дали щось — подякуй, коли просиш — кажи «будь ласка», — з посмішкою сказав Андрій, зробивши вигляд, що не зрозумів її кепкування.

— Га? Я тобі так скажу: це лицемірство, любий друже. Ха-а, — глузливо відповіла дівчина.

— Ти цілком права. Ці слова нічого не означають, і часто ти не бажаєш людині «доброго» дня чи вечора. Тобі абсолютно все одно, в першу чергу думай про свою вигоду. Тобі нічого не коштує лишній раз посміхнутися чи подякувати, а твоєму співрозмовникові буде приємно. Він відчуватиме, що його поважають, і швидше за все він так чи інакше допоможе тобі й наступного разу. Що ж, мені пора йти. Подумай над моїми словами, — посміхнувшись, Андрій махнув рукою і пішов додому, знову занурившись у роздуми про Крящі та освітлення.

— Дякую! — вигукнула дівчина йому вслід і почала голосно сміятися.