РОЗДІЛ 10 СВІТЛО СЕРЕД ТЕМРЯВИ

Після закінчення виступу Андрій попрямував до таверни, адже розваги розвагами, а хто хоче грошей — той працює. Натовп же по інерції пішов за ним. Того вечора в таверні було людно, як ніколи. Всі їли, пили і веселились. Ніхто не сварився і не бився, що аж здивувало власника, який, у свою чергу, виконував роль бармена.

Це був невисокого зросту рудий чоловік на ім’я Йонтер із невеликим животом, що завжди виглядав із-під сорочки. Він гордився ним, адже вважав, що це підкреслює його статусність. Завжди привітний і усміхнений. Жартував, чи давав пораду, або хоча б просто вислухав.

Знав він таємниці і плітки практично про кожного мешканця, проте про себе розповідати не спішив. Хіба жартував про живіт і розказував, як же прибутково, хоч і нервово, мати свою таверну. Про яку він мріяв ще змалечку і на яку відкладав кожну копійчину, що мав. А все почалося з того, що його батько пожартував, мовляв, хто володіє таверною, той володіє Буркашлаком. Хто зна... У кожну жарт є частка правди, а може, то й не жарт зовсім…

Андрія надихав ентузіазм та цілеспрямованість Йонтера. Він здійснив свою мрію. Не боявся ризику, а просто йшов до своєї мети. Із жарту батька зробив реальність, пройшовши тернистий шлях. І почуває себе дуже впевненим. Тому, напевно, і почуває, що займається улюбленою справою, і це в нього виходить.

Хоча, здавалося б: постійні сварки і бійки, плітки та інтриги, шум, — а йому це подобається. Йонтер живе цим, і нічого більше йому не треба. Він дуже добре ставиться до своїх робітників і завжди щедро платить. Завжди привітний до відвідувачів, навіть якщо вчора саме вони могли розтрощити половину його таверни. Такої витримки пошукати треба.

Андрій же не бачив пресвітлої години через таку масу відвідувачів і вже десять разів пошкодував, що влаштував таке. Лише клопіт собі на голову знайшов, адже тепер стало ще сумніше. Він зрозумів, наскільки події, та емоції, і люди, з якими ми переживаємо ці емоції, тимчасові. Буквально півгодини тому вся увага була прикута до нього, а тепер його навіть ніхто не бачить на кухні. І ще недавно він з дідусем подорожував і веселився, а зараз у другому світі працює в таверні.

Але ж не все так погано. Він зустрів купу нових знайомих, а раніше сидів у лабораторії, немов той відлюдник. Сайті навчив не лише тому, як спілкуватися із людьми, а й як здобувати їхню прихильність. Йонтер надихнув і показав, що головне — йти до своєї мети, а Владислав показав, що треба мислити не шаблонно і застосовувати весь потенціал свого інтелекту, що вихід є в будь-якій ситуації.

Думаючи про це, Андрієві все одно було сумно. Адже у нього була дещо складніша мрія, яку навіть не зрозуміло, як реалізувати. У цих думках він і провів весь вечір. А після закінчення своєї зміни, набравши їжі додому, зібрався йти. На виході його чекав Владислав.

— Добрий вечір, любий друже! Якщо я не помиляюсь, ти в Сайті живеш. Чи не хотіли б ви скласти мені компанію дорогою додому? — елегантно та ввічливо запитав вампір.

— Так, — стомленим голосом відповів Андрій.

— Ну, тоді нам по дорозі. Ходімо, — посміхнувшись, відповів Владислав.

— Ееех... Ходімо, — мовив Андрій.

— От як вдалося зробити вогонь, я розумію, але троянда... як у тебе це вийшло? — зацікавленим голосом запитав Владислав.

— Ха-ах, то от чого ти вирішив зі мною піти. Цього навчив мене мій дідусь. Велика він людина, — сказав Андрій.

Ідучи далі дорогою, Андрій коротко переповів свою історію Владиславу та поділився своїми переживаннями.

— Хмм, то ви у нас алхімік із другого світу, що шукає філософський камінь... Зрозуміло. А чи не задумувались ви, шановний, що він може бути не матеріальним? Адже, по суті, всі щось шукають, а що саме — ніхто зрозуміти не може... От що ти маєш на увазі, коли кажеш словосполучення «філософський камінь»? — досить серйозним та зацікавленим голосом запитав Владислав.

— Нуу... це камінь, який може із будь-якого металу робити золото, воскрешати людей. Камінь, маючи який, можна володіти світом, — не зовсім впевненим голосом відповів Андрій.

— Цікаво, цікаво... Та все ж мені здається, ти просто хочеш бути такою ж великою людиною, як і твій дідусь, і в першу чергу показати це йому. Мати вагу в суспільстві, і це буде тішити тебе. Ти хочеш визнання і поваги. І це дуже хороша ціль. Адже ти ж алхімік і розумієш, що описуєш скоріше магію, ніж алхімію. Проте існує купа інших методів здобути визнання. Згоден зі мною? — все таким же зацікавленим голосом сказав Владислав.

— Може... Може, і так... А дійсно. Я шукав... витратив стільки часу, а яким повинен бути фінальний результат, так і не розумів, не говорячи вже про проміжні результати. А насправді ж я хотів і хочу, щоб дідусь гордився мною. Він завжди розказував мені, що той, хто буде володіти філософським каменем, буде володіти світом. І я завжди уявляв, як нарешті здобуду його і віддам дідусеві, і він з гордістю за онука похвалить мене.

— Ха-ха-х, бачу ціль – не бачу перепон, — сміючись, сказав Владислав.

— От тільки бачив те, чого, може, і не було. Ховав за такою примарною ціллю справжню. Та все ж, як мені робити те, що хочеться, те, що подобається, і цією справою здобути визнання? — сумним голосом відповів Андрій.

— Нууу... Ти вже пройшов досить тернистий шлях і не зламався. Працюєш на двох роботах і отаке видовище влаштував. Це багато чого вартує. Думаю, ти вже заслужив на його повагу і суспільне визнання. Проте це не означає, що треба зупинятися. Треба йти далі і здобувати нові вершини. Просто робити так, як підказує серце, проте не забувати про холодний розум, і все в тебе буде добре. А потім, коли зустрінешся з ним, він тебе обніме і скаже, як же сильно він гордиться тобою, — сказав Владислав.