РОЗДІЛ 9 ІЛЮЗІЯ У СВІТІ ЧАРІВ

Спати Андрієві довелося на лаві. Вибір був невеликий: або на підлозі, або на лаві. І хоч таке місце ночівлі нашому герою не подобалось, та діватися було просто нікуди. Також Сайті був не надто охайним — чи то спеціально, щоб подразнити Андрія, чи то така вже його природа. Він постійно розкидав їжу по будиночку і взагалі не слідкував за чистотою. Оскільки була домовленість, що Андрій буде прибирати, то він старанно дотримувався покладених на нього обов’язків, просто не акцентуючи на цьому уваги. Йому було якось незручно казати про це, адже Сайті все ж таки врятував його і прихистив. І де б був Андрій, якби не Сайті? Певно, лежав би десь серед того лісу… а там, певно, і тварини дикі, і наткнутися на нього могло зовсім інше створіння, яке просто б пообідало чи повечеряло Андрієвою плоттю.

Та й Сайті був досить приємною особистістю. Він веселий і позитивний, завжди жартує, хоч іноді може й підколоти з насмішкою. Але це все звучало так по-дружньому. Ну, як ти будеш на нього злитися? Він також досить багато розповідав Андрієві про устрій Самбатасу, його історію, про різні раси. Допомагав натренувати погляд і свідомість, щоб було не так легко проникати в думки та маніпулювати Андрієм. Навіть намагався навчити його  азам своїх чар, але в Андрія нічого не виходило. Хоча ці уроки були досить цінними: він багато дізнався про психологію та те, як можна впливати на неї навіть без чар. Як можна прогнозувати дії того, з ким спілкуєшся, за словами чи рухами, а, як кажуть, знання за спиною не носить, і в житті все згодиться.

Не один тиждень уже минув. Владислав сказав, що отруту з Андрієвого організму виведено, і він повністю здоровий. Наш герой продовжував жити в Сайті і не покидав надії навчитися чарам. Адже те, чим володів Сайті, здавалося таким крутим. Він ходив на площу щодня, познайомився з багатьма місцевими жителями і намагався застосовувати свої знання та навички на практиці. Щось виходило, щось — ні. Та Андрій почав помічати дрібниці в поведінці людей, за якими міг робити припущення й прогнозувати слова чи дії співрозмовника. І це йому так подобалось! Йому здавалося, що це гра — свого роду театр, а всі навколо — актори. І ще більше його тішило те, що в його світі він міг легко видавати себе за чарівника, можливо, навіть хтось вважав його богом. І все завдяки його знанням. А тут, у цьому чужому, казково-магічному світі, він не вмів переміщати предмети силою думки чи лікувати, навіть не доторкаючись, проте навіть тут міг здивувати оточуючих. Він навчився казати те, що від нього хотіли почути, чим дуже приваблював інших.

Андрій нарешті побачив і познайомився з декількома людьми. Це був дуже хвилюючий момент для нього. Адже Сайті сказав, що вони не схожі на нього, та не хотів розказувати, чим саме. Мовляв, сам побачиш, і лише сміявся у відповідь. Та, як би там не було, у людях він відчував частку чогось свого… рідного. Йому самому було дивно, адже довгий час він переховувався в лабораторії й вважав, що ніхто йому не потрібен. Хіба що дідусь… а тут його розчулило, він навіть нервував і не одразу наважився завести перше знайомство.

Щоправда, як виявилося, єдине, чим відрізнялися тутешні люди від нього, — це колір волосся. Усі вони були руді. А так — хто вищий, хто нижчий, хто більш дружелюбний, а хто менш. Звичайні собі люди. І нащо Сайті тягнув таку інтригу… певно, відповідь на це питання знає лише він.

Проте, яким би казковим світ не був, їжа сама на столі не з’являлася. Та й Андрій не відмовлявся від своїх мрій про філософський камінь. Він хотів побудувати велетенську, ще більшу лабораторію, ніж була в нього, і продовжити пошуки. Та на це все йому були потрібні гроші. Він пробував підробляти: допомагав продавати різні прикраси на площі, готував у місцевій таверні. Та це все пригнічувало… це був не його шлях. Хоча завдяки своїм навичкам у психології продавати у нього виходило добре. Він так влучно підбирав слова, що покупці опам’ятовувалися лише тоді, коли відходили від лавки з прикрасами. Сам процес Андрієві дуже подобався. Однак він дуже сумував за часами, коли подорожував з дідусем, за своєю лабораторією, за дослідами… «А як же експеримент 22.22? Хіба можна отак усе кинути? А може, він уже вдалий, і я просто сам цього ще не зрозумів? Чи, може, я за крок до успіху? До успіху мрії свого життя, а я стою й продаю якісь каблучки», — думав собі Андрій.

Це так сильно тиснуло на нього, що він вирішив спробувати показати декілька старих фокусів, щоб згадати атмосферу дитинства. Йому здавалося, що, займаючись таким, він буде ближчим до успіху, аніж стоячи за лавкою чи готуючи в таверні, де постійно то вампіри зчепляються з людьми, то люди з вампірами, то столи розбивають, то склянками й ложками кидаються. А Андрієві потім усе це допомагати прибирати. Адже хоч це і не входило в його обов’язки, та не міг же він не допомогти. Йому було щиро шкода власника таверни. Та й власник за таку допомогу міг накинути грошенят, що не могло не радувати. І от приходить наш стомлений і зморений роботяга додому, приносить харчів з таверни, а посуд брудний, і по кімнаті розкидані недоїдки, а Сайті вже сопе. Тож доводилося й вдома прибирати.

Тому купив Андрій трішки фарб, попросив нарізати у доброзичливої сусідки-бабусі троянд, які, виявилося, були й у цьому світі, однак темно-синього кольору, випросив у Владислава трішки реактивів, при взаємодії яких з’являвся вогонь. І щойно повечоріло, підійшов до статуї засновника Самбатасу, заліз йому на коліно і, стоячи вже на ньому, спираючись на тулуб статуї, прокричав:

— Шановне панство! Прошу хвилинку вашої уваги! А може, і трішки більше! Я хотів би показати вам свою магію! — пафосно та дуже гучно лунав голос Андрія.

— Ооо! Гааа! Що він робить?! Що зараз буде? — гомонів натовп, кучкуючись біля статуї.