РОЗДІЛ 7 САМБАТАС

Селище виглядало досить незвично для Андрія. Навіть трохи моторошно. Вулички вузенькі та криві, де-не-де виднілися невеличкі хатинки. Одні схожі на більш звичні для Андрія: побудовані з каміння, а поряд — он ніби глиняна мазанка, вкрита соломою; а он там, далі, — зовсім чудернацькі хатинки. Поки не придивишся, то й не скажеш, що то будиночок, і що там взагалі хтось живе: чотири дерева, які стоять один навпроти одного у формі прямокутника, а їхні гілочки тісно переплелися між собою, формуючи стіни та дах. Виглядає красиво, та все ж не дуже надійно з першого погляду. Навряд чи захистить така хатинка від дощу або вітру.

Ще далі виднілися трикутні дерев’яні будиночки, вкриті чимось незрозумілим, дуже схожим на очерет, але темно-червоного кольору. Розміщені будиночки максимально хаотично: той далі, а той ближче. Тут тобі одного типу, й одразу ж — другого. Хто де й як захотів, там і побудував.

У центрі ж селища була велетенська статуя засновнику Самбатасу. Це досить кремезний чолов’яга з грубими рисами обличчя, шрамом на щоці й довгим волоссям. У руці він тримав меч, а одною ногою спирався на стілець.

Біля статуї була велетенська площа, на якій метушилися місцеві жителі. Хтось щось продавав, хтось купував, а хтось просто приходив для того, щоб завести нові знайомства чи побачитися з друзями. Там завжди хтось був. Вдень зазвичай люди й маркаумі, мавки можуть також завітати, а вночі — вампіри. Але якихось обмежень немає: кожен може бути, де хоче, і стільки, скільки хоче. Ніхто нікого не проганяв, хоча дуже часто жителі лаялися між собою, і могло дійти навіть до бійки через якісь дрібниці: хтось став торгувати на чиєсь місце, чи прийшов у такій же сукні, як і друга панянка. Причини були найрізноманітніші, і їх було безліч. Багато хто приходив дивитися саме на ці чвари. Тут тобі й драма, і комедія, і навіть розслідування.

Щоправда, хоч на вулиці вже вечоріло, у віконечках практично ніде не було світла. Та й вуличних ліхтарів не було. Лишень на площі виднілося декілька вогників. Звісно ж, Андрієві не звикати, адже досить довгий час він переховувався в лісі й рідко виходив у поселення до людей. Та все ж це досить сильно здивувало його.

Небо затягнуло хмарами, й ні зірок, ні місяця практично не було видно. А може, тут і немає місяця взагалі? Глибоко вдихнувши й насолоджуючись прохолодним вечірнім повітрям, Андрій запитав:

— Сайті, а де мені у вас можна було б заночувати? Бо в мене ж немає ні грошей, ні їжі з собою, і я навіть не знаю, як мені повернутися додому, — договоривши слова про дім, голос Андрія дуже різко змінився на сумний.

— Можеш пожити у мене, оця! Я завжди радий гостям. Будеш прибирати у моєму будиночку і допомагати мені з усім, оця. Це і буде твоя плата за проживання, оця! — енергійно й весело відповів Сайті.

— Дуже дякую, — розуміючи всю безвихідність своєї ситуації, сказав Андрій.

— Тоді ходімо швидше, ха-ха! Оооон, там мій будиночок, оця! — Сайті вказав на той самий будиночок із дерев.

— Хо… ходімо, — пригнічено відповів Андрій, розуміючи, що на вулиці досить холодно, а в будиночку тепло теж не буде.