РОЗДІЛ 6 НАЙКРАЩИЙ ЗНАХАР В САМБАТАСІ

Прибувши в селище, наші герої одразу попрямували до місцевого знахаря Владислава. Він мешкав у величезному будинку, де і лікував усіх бажаючих. Всередині ж будинок здавався значно меншим, ніж зовні: невеличка кімнатка з рогами незрозумілих істот на стінах, що слугували вішалками, щоб відвідувачі могли зняти свій одяг та почекати на лавах, що стояли вздовж стін, якщо лікар зайнятий іншим пацієнтом.

Знахарем виявився вампір із грубими рисами обличчя та охайно розчесаним світлим волоссям, що звисало трішки нижче плечей. Владислав був доволі високого зросту та мав бліду шкіру, яку приховував червоний плащ, що частково виконував роль халата.

Коли він посміхався, його білі та дуже гострі зуби швидше могли налякати, однак спілкувався вампір часто досить ввічливо і просто обожнював звертатися до свого співрозмовника з повагою, незважаючи на вік, стать чи расу. Рухався він елегантно та граціозно. Йому здавалося, що така поведінка додає йому шарму. Однак він мав досить своєрідне почуття гумору і часто любив розігрувати своїх пацієнтів.

У кімнаті було майже темно, а освітлювалася вона за допомогою свічок різного кольору, розташованих по всій кімнаті: у підсвічнику на столі, у черепі на полиці та на стінах, вмонтованих у такі ж роги, як у вітальні. Вікна були наглухо зашторені чорною тканиною, що звисала аж до підлоги. На шафі та столі стояла купа різноманітних колбочок і пробірок. Владислав явно добре знав алхімію та застосовував свої навички для лікування. Така атмосфера скоріше лякала, ніж лікувала, проте Сайті сказав, що це один із найкращих лікарів у всьому Смбатасі.

Побачивши Андрія, очі вампіра загорілися:
— Мммм, свіжа кров. Зараз поласуємо від душі, — облизуючись із усмішкою, пролунав задоволений голос Владислава.

— Так, так, оця. Ось привів тобі нового пацієнта. Я підлікував його трохи, оця. Та все ж краще тобі поглянути, що з ним, оця, — промовив Сайті.

— Ей, ей, агов! Ти куди мене привів? Він мене зараз з’їсть! Крові моєї захотів? Я отруйний. Здохну я — подохнете й ви! — кричав Андрій не своїм голосом від переляку.

Як кажуть: «Найкращий захист — це напад». Сайті сказав, що люди в їхньому світі не схожі на Андрія, а отже, ні анатомії, ні властивостей його тіла вони можуть не знати. Відповідно, як мінімум, їсти його одразу не наважаться. Головне — бути впевненим у будь-якій ситуації, як і вчив дідусь. Треба їх чимось ще налякати... Можливо, так думав Андрій, а можливо, у паніці кричав. Але тепер він уже не лежав безпомічно, як із собаками. Він намагався відстояти себе.

— Кров! Кров! Кров!!! Хочу кров! — репетував вампір із посмішкою, піддразнюючи пацієнта. Щоправда, ця посмішка більше лякала, ніж викликала довіру!

— Крові моєї захотів? Я не здамся без бою! Хочеш моєї крові? Спробуй — і вмить здохнеш. По моїх жилах тече кислота, а я вмію дихати вогнем! Підійди ближче! Ану, давай! — у паніці Андрій кричав усе, що приходило йому на думку. Його досі тримали чари Сайті, та він з усіх сил махав руками й ногами. Розігнав такий вітер, що аж вогонь на свічках затремтів. Ногою наш панікер зачепив шафу і ледь не перекинув її. І хоч це й смішно звучало, та все ж виглядав Андрій досить переконливо.

— Тихше, тихше, юначе. У першу чергу я лікар, і мій обов’язок — лікувати всіх потребуючих, — побачивши, що жарт вийшов із-під контролю, спокійним голосом сказав Владислав.

— Щоо? Злякався? Ха! Не бачити тобі моєї крові! — розуміючи, що не можна розслаблятися, намагався глузувати переляканий Андрій.

— Та заспокойся вже, оця. Йому потрібна твоя кров для того, щоб провести аналіз і зрозуміти, чи хворієш ти чимось, оця, — досить серйозно відповів Сайті. Раніше він був дуже веселим та енергійним, проте зараз стояв нахмурений і явно злий. Йому дуже не сподобалося, як поводив себе Андрій.

— Га? Аналіз? Який ще аналіз? — із подивом запитав Андрій.

— Аналіз крові, оця! Я ж тобі сказав, що тебе тут ніхто не скривдить, а ти підняв незрозуміло що. Почав кричати і погрожувати, оця. Для чого це все, оця? — сердито запитав Сайті, доки вампір діставав ножа та протирав пробірку.

— Та я... Нууу... Пробачте мене. Я дуже сильно перелякався. Я ніколи раніше не бачив вампірів уживу, а тим паче маркаумі. Правильно ж назвав? Про вампірів чув лише в міфах та казках. Знаю, що вони нападають на людей та випивають усю їхню кров. От і злякався, — трішки розслабившись, виправдовувався Андрій.

— Хмм... То моє вампірське чуття мене не обмануло, і по ваших жилах, шановний пане, все ж таки тече солоденька кров, ахаха, — облизуючись та посміхаючись одночасно, промовив Владислав, і в той же момент різким рухом руки зробив поріз на Андрієвій руці та підставив пробірку, щоб у неї капала кров. Очі вампіра загорілися червоним, а посмішка розтягнулася на все обличчя. Він уже уявляв, яка ж на смак Андрієва кров.

— Ааай! Боляче! Що ти робиш? — крикнув Андрій.

— Тсссс, а як іще мені добути вашу кров, не кусаючи? Заспокойтеся, будь ласка, — монотонним спокійним голосом сказав вампір, демонструючи свою повагу до Андрія, сховавши ножа і одною рукою тримаючи пробірку, а другою піднісши пальця до вуст Андрія. Після чого поглянув своїми яскраво-червоними очима в очі Андрія.

— Що... Аа... — ніби в очі смерті заглянув. Мурашки пробігли по всьому тілу. Мову відібрало, і Андрій уже просто чекав своєї кінцівки. Адже ті очі... яскраво-червоні очі... вони були сповнені божевіллям та жагою крові. Здавалося, от-от настане смерть. Він старався, він боровся, але тут він просто безсилий... Не його це рівень.